Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
Заходжу до захованої поміж торговельними пасажами кав’ярні і дивуюся скромному асортименту чаїв, кави і солодкого. Роблю замовлення і насолоджуюся тим, що крім мене відвідувачів більше немає, а найбільше тим, що ніхто не курить. Акцент кельнерки, вона ж господиня, видається мені знайомим, я майже певна, що її рідна мова російська. Заходять двоє музикантів, знайомих господині, і діляться інформацією про можливості купити наркотики у Байройті. У кльозеті стіни завішані оголошеннями про вечірки знайомств, під час яких «дама вирішує, чи відбудеться наступне побачення». На прощання один із музикантів кидає мені: «Да свіданія».
Наступного дня вирушаю до Реґенсбурґа і аж тут нарешті відчуваю себе справжньою туристкою, хоча це вже одинадцяте місто на моєму шляху. Фотографую все підряд за японським принципом і не відчуваю жодного бажання відвідувати музеї. Мабуть, вчорашні об’єкти Байройта на якийсь час задовольнили мої потреби. Через кілька годин, виклацавши дві плівки, нарешті
Найбільш суттєва відмінність Реґенсбурґа від Львова, якщо можна дозволити собі таке зухвале порівняння, — це близькість Дунаю. Невеличку річечку, яка протікала львівським середмістям, було каналізовано ще у позаминулому столітті. Дунай викликає сталу асоціацію з монархією, і я пригадую, як Губертус розповідав про свою зустріч із нащадком Габсбургів, який, які всі його предки, вивчав мови усіх країн, що належали до колишньої імперії.
Пообідати заходжу до знаменитої кнайпи «Кнайтлінґер», де в очікуванні на замовлення гортаю локальну газету. Першим мені на очі потрапляє фото Юрія Андруховича, який отримав нагороду Ляйпцізького книжкового форуму. Зі статті довідуюся, що номінованою на нагороду була й інша моя знайома Юдіт Кукарт, наші з нею книги виходили в одній серії в польських перекладах. Це знову примушує мене відчувати себе тут як удома. Навіть голова болить так само, мабуть, через перепади тиску.
Туристична втома
Місце, на яке ця стаття має право претендувати на сторінках журналу, невблаганно завершується, і я все чіткіше усвідомлюю, що бачила забагато як на такий скромний обсяг письмового звіту. Але це дозволяє користуватися методом зюскіндівського парфумера і вичавлювати з уривчастих спогадів концентрати вражень від міст і земель, які з калейдоскопічною швидкістю змінювали одне одного за вікном потяга.
Чим запам’ятовується, скажімо, невеличке містечко Ґісен під Франкфуртом, окрім того, що воно є батьківщиною Карла Лібкнехта і про це ми вчили ще в школі? Портретом Альбера Камю у вітрині цигаркового кіоску посеред велетенського супермаркету. До цього фото підводить мене подружжя Векеманн, обоє вчителі німецької та англійської, і я не впізнаю письменника, як не впізнав його тут ніхто із моїх попередників, із ким уже було проведено цей експеримент. Можливо, тому, що зовнішність у Камю достатньо звичайна, можливо, його світлини рідко публікуються або просто ніхто не сподівається побачити саме його обличчя у такому місці. Про те, чиє саме фото висить у вітрині, не знали і власники крамнички, мабуть, вибрали просто обличчя з цигаркою. І мені пригадується якась прочитана багато років тому стаття про «знаменитих людей, які курили», найціннішим у якій були ілюстрації, серед них і фото Камю. Більшість гісенців, з якими я знайомлюся, як і попередні знайомі з Брауншвайґа, не вважають своє місто провінцією. Після моїх спроб виправдатися погоджуємося на компромісному визначенні цього слова, яке давно слід позбавити усіх відтінків пейоративності. Ґісен — студентське місто, хоча більшість студентів приїздять на навчання із околиць, де мешкають разом із батьками, тому тут відсутнє нічне життя. Ґісен — театральне місто, й увечері ми йдемо на експериментальну постановку «Скляного звіринця» Теннесі Вільямса. Ця старанна і загалом непогана інтерпретація із майже обов'язковим у таких випадках кіноекраном на сцені і перенесенням дії п'єси на кінець 70-х мала би подобатися школярам, і вона дійсно подобається, як розповідає увечері Кріста Векеманн, посилаючись на враження своїх учнів.
Повна відсутність мотивації
У ході цієї подорожі мені не раз доводилося відповідати на запитання про те, за яким принципом були відібрані міста, що їх я відвідувала. Але якоїсь переконливої відповіді на це запитання мені вигадати так і не вдалося. Я щоразу усвідомлювала всю непереконливість таких мотивацій, як, скажімо, бажання поїхати до Ґлюкштадта, бо у місті з такою назвою (Gl"uck — німецькою «щастя») необхідно побувати хоча б раз у житті. А крім того, це місто нав'язливо асоціюється у мене з Донбасом, хоча я ніколи в житті не була на Донбасі. Але точно знаю, що десь там, на глибокому сході України, теж є містечко під назвою Щастя, один мій знайомий навіть прописаний там. Якби я жила десь у галасливому Гамбурзі, як живуть мої львівські друзі, керамісти Василь і Віка Огородники, я б їздила у Ґлюкштадт щонайменше раз на рік. Не знаю, що б я робила там. Можливо, блукала б по семи вуличках, які відходять від ринкової площі, можливо, мандрувала б на паромі до сусідніх рибальських селищ, можливо, просто купувала б тут свіжих оселедців або ще краще, ходила б до кнайпи, де їх смачно готують. Наприклад, у березні, коли до дня народження міста тут можна поєднувати споживання оселедців з інтенсивним культурним життям. А заодно і насолоджуватися
Трохи більш переконливою може виглядати моя мотивація відвідати Бад Наугайм, улюблений курорт не лише російської аристократії, а й місто, де не раз бували Блок та Достоєвський, місто, яке уникнуло бомбардувань під час Другої світової, бо тут ходив до школи Рузвельт. Бував тут і Елвіс Преслі, про що відомо значно ширше, але я не відчуваю бажання відвідати готель, у якому він жив. Мені достатньо поблукати поміж все ще вражаючими розкішшю купальнями, постояти біля паруючого фонтана із цілющою водою, порахувати пеньки від велетенських дерев, невідомо навіщо зрубаних у парку біля Кургаузу. А в самому Кургаузі мені пощастило замешкати і навіть відчути, як українська культура поступово відвойовує тут місце у російської класики. Русистка Катрін Ґерц називає свою домівку «готелем „Україна“», з невтомним ентузіазмом вона уже багато років поспіль влаштовує виставки, літературні вечори, концерти, пропагуючи українську культуру. Десь недалеко від Бад Наугайма мешкає і Анна-Галя Горбач, яка у своєму видавництві «Бродіна» вже багато років видає власні переклади української літератури німецькою і веде активну культуртреґерську діяльність. А трохи далі звідси, на схід, у Ґрайфсвальді, куди я цього разу не доїхала, існує єдина в Німеччині кафедра україністики.
Катрін завозить мене до містечка Ветцла, де показує не лише український переклад «Страждань юного Вертера» за склом у будиночку Лотте, а й пам’ятник українським бранцям (1915–1920), що стоїть на околиці міста.
Деякі з міст, у яких я побувала, не потребують додаткової мотивації. Такими є перше й останнє міста у списку — місто Баха і місто Ґете. Враження від обох достатньо фрагментарні. Від Айзенаха — бо вже встигли поблякнути під напливом маси інших, свіжіших, від Ваймара — бо перед самим поверненням додому завжди складно зосередитися на чомусь іншому, окрім цього повернення.
Постійне відчуття дискомфорту в подорожі з багатьма короткими зупинками виникає від необхідності щоразу їхати далі, щойно встигаєш хоча б трохи зорієнтуватися у місті. Тому міста типу Айзенаха чи Ваймара тішать особливо — тут все поряд, немає необхідності постійно зазирати у план міста і розбиратися у заплутаних маршрутах міського транспорту. Відчуваючи неймовірну полегкість у торбі, з якої вже вимандрував до смітника об’ємний талмуд із розкладами поїздів, туристичною інформацією про відвідані міста та координатами готелів, я лише впіввуха слухаю пояснення подружжя Шрамек, у яких гостюю у Ваймарі, як потрапити до їхнього помешкання, щось на зразок — справа церква, а зліва — загс, а потім ще 200 метрів. У мене в сумці листок із телефонами та адресами, решту знайду за планом.
Виходжу в місто і насамперед поспішаю до музею в замку, де відчуваю чергову полегкість, бо бачу не лише нове, а й знайоме. Ця незбагненність людської психіки, яка постійно прагне нового, але щойно отримує його, починає тужити за впізнаваним. У музеї розглядаю портрети Лютера у виконанні Кранаха, схожі портрети я вже бачила в місті Айзенах, а інші картини Кранаха — у місті Брауншваґ. З не меншою приємністю розглядаю колекцію російських ікон, читаю у підписах знайомі топоніми і розлогі пояснення про основні засади православного іконопису. Старими знайомими видаються мені і типові середньовічні тюрінзькі фігурки мадонн, із життєрадісними, подекуди червонощокими обличчями. Хоча у ваймарському замковому музеї їх значно менше, ніж у Айзенаху, але мені важливо не це, важливо бачити добре впізнаване. Майже з такою ж радістю я оглядаю і шатра на ринковій площі, такі можна побачити тільки у Східній Німеччині, тут продають смажені ковбаски та іншу всячину. Схожою є навіть ця майже безпричинна ейфорія, яка час від часу охоплює мене у першому і останньому пунктах моєї мандрівки. Пригадую, як по-дитячому я раділа, коли на другий день пошуків нарешті побачила в Айзенаху Інтернет-кафе і мені дозволили посидіти там скільки мені було треба, попри те, що робочий день вже закінчився, а я мало не зламала автомат для монет. А наступного ранку такою ж безпричинною радістю змінилося моє майже цілковите виснаження після подолання стрімкого підйому по засніженій доріжці до Вартбурґа, де у розмові з гауптманом Ґюнтером Шухардтом з’ясувалося, що частина вартбурзької колекції військового спорядження цілком імовірно може зберігатися у Львові, хоча багаторічні запити до відповідних інстанцій про це наразі не дали жодного результату. Так само по-дитячому я шкодувала, що так і не встигла відвідати унікальний джазовий архів Айзенаха. Хоча список того, що я так і не встигла побачити під час цієї подорожі, як і того, що надто швидко забулося, можна перетворити на кілька окремих статей.
Після першого насиченого дня у Ваймарі сідаю на лавку навпроти театру, де було прийняте історичне рішення про створення Ваймарської республіки, шукаю у торбі папірець із адресами. Не знаходжу. Передивившись увесь вміст сумки тричі, усвідомлюю, що, здається, забула папірець у Бад Наугаймі. Намагаюся пригадати, куди потрібно йти, але в голові застрягла тільки безглузда інформація про церкву та загс. Ні назви вулиці, ні номера будинку. Після півгодинних пошуків нарешті наважуюся запитати в якоїсь бабусі.