Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
— Дискомфорт відчувається тільки після відпустки. Наприклад, у Франції, коли побуваєш у містах, де немає таких потворних будинків, де вікна дерев’яні, а не металопластикові, де кав’ярні на кожному кроці. Коли повертаєшся і знову бачиш це все, кілька днів відчуваєш легку депресію. Але потім минає, — зізнається Корд, поки ми проходимо пішки цілий квартал у пошуку кав’ярні, і коли вже майже втрачаємо надію, нарешті знаходимо. Так вчишся цінувати прості речі.
У Брауншвайґу мене найбільше вражають дві речі: перша — міський транспорт у будні дні ходить у 30–40-хвилинному ритмі і друга — у вівторок по обіді у місцевому музеї, заснованому герцогом Антом-Ульріхом, окрім мене є ще двоє відвідувачів, останнє вражає приємно. А ще символом Брауншвайґа, як і Львова, є лев. Але це, здається, єдина подібність між цими містами.
Німеччина аристократична
На
Я подивилася на зазначену сторінку і уявила собі невеличкий сучасний будиночок із помешканнями аристократичної родини, приліплений до замкового музею із картинами, старовинною порцеляною, оббитими шовком стінами ідеально відреставрованих та кондиціонованих покоїв. Так я і продовжувала уявляти це собі аж до моменту, поки не опинилася у кімнаті з трьома ліжками, п’єцом, ренесансовими дзеркалами і середньовічними портретами на стінах. У цій кімнаті я ночуватиму і протягом трьох днів звикатиму до думки, що у замках бувають не лише музеї та руїни, а і цілком нормальні помешкання, у яких сучасний комфорт ненав’язливо доданий до старовинного антуражу, а частина кімнат продовжує зберігати вигляд, якого набула століття, а то і два тому.
Замок Фронберґ майже такий самий древній, як і моє рідне місто, — перші згадки про обох датуються XII–XIII століттями, а Галичина не менш багата на замки, ніж Баварія. Вже хоча б з огляду на це мене не мало би так дивувати, що родина, предки якої побудували цей замок, досі мешкає тут. Але це продовжує дивувати мене, бо аристократи на моїй батьківщині вже віддавна не мешкають у замках, а більшість їхніх нащадків віддавна не мешкає на моїй батьківщині, тому у свідомості мого і молодших поколінь вони чимось схожі на динозаврів, тільки причини їхнього зникнення далекі від кліматичних. Про долі багатьох із них і сьогодні відомо не набагато більше, ніж про причини вимирання динозаврів, а те, що відомо, розпорошене по поодиноких книгах спогадів і в усних переказах свідків, яких із кожним роком меншає. Схожою є і доля замків, у руїнах яких досі можна побачити сліди колишньої розкоші, яку не змогли цілковито зруйнувати навіть роки радянської експлуатації, коли у цих спорудах облаштовували конюшні, казарми, туберкульозні лікарні. Саме тому такою неймовірною є цілком природня і щаслива доля замку Фронберґ, який не постраждав від жодної з воєн минулого століття, і навіть кількість пожеж, які випали на його долю, досить скромна. Частина вікон — все ще оригінальні, з XV століття, на шибах можна прочитати старофранцузькою якісь поважні філософізми. На стінах — портрети предків. Поважні дорослі. Не менш поважні діти, згідно з тодішньою модою — усі в сукнях і з довгим волоссям, незалежно від статі. Частина замку, у якій мешкає сім’я власників, відреставрована та пристосована до повсякденного життя, є навіть доступ до Інтернету. Світло у коридорі запалюється автоматично, і я дуже радію цьому винаходу цивілізації вночі, коли доводиться мандрувати до кльозету безкінечними анфіладами, поміж суворими поглядами фон Фронберґів та фон Спірінґів. І уявляю собі, як поволі впроваджувалися тут усі новітні зручності, як складно було отримати дозвіл на добудову додаткової ванної кімнати, яким проблематичним має бути кожен найдрібніший ремонт і якою радістю є кожне побутове полегшення для мешканців замку.
— Уже понад двадцять років я не займаюся нічим іншим, окрім намагання відновити і зберегти цей замок, — розповідає Губертус, і я раптом усвідомлюю, що могла б годинами розглядати тут все і гортати старовинні документи, але жити під таким тягарем історії я б не змогла. Історії тут настільки багато, що часом до неї просто руки не доходять, і це не дивно, коли тільки перевітрювання усіх замкових кімнат займає мало не півдня, про миття вікон страшно навіть подумати, особливо тих найкрасивіших і найстаріших із старофранцузькими написами, які, мабуть, вилітають від першого необережного доторку. Губертус розповідає, і в це легко віриться, що ще кілька років тому під час кожного дощу їм доводилося підставляти миски попід діри у стелі, а спроба побілити стелю на другому поверсі завершилася падінням на голову крокв. Проблеми можуть виникати цілком несподівано. Навіть найпростіша заміна фіранок рідко завершується успіхом з першого разу, адже стіни і підлога настільки криві, що доводиться вирівнювати полотнища оптично, при цьому одне з них потрібно робити на 10–15 см коротшим за інше.
Але від історії тут нікуди не заховаєшся. Під час короткої
В одній із кімнат зауважую знайомий портрет Гельмута фон Мольтке, минулого року я провела три місяці у будинку, де колись жила його родина. Дядько Губертуса Рандольф також належав до антифашистського руху, як і представники «Крайзауер Крайз» на чолі з Мольтке, і загинув у концтаборі Заксенгаузен. А в самому замку під час війни мешкало чимало французьких військовополонених, які вийшли назустріч американським солдатам і попросили не чіпати господарів, які добре ставилися до полонених. Так Фронберґ знову був урятований, а полонені разом із господарями організували комуну і спільно боролися за виживання у ті голодні часи.
Збереглися їхні щоденники із записами того періоду, деякі із них досі листуються із фон Брайдбахами.
Побут баронської родини мало нагадує те, що я уявляла собі з книжок про життя аристократів. Ніхто не спить до обіду і не п’є шоколад у ліжку до заходу сонця, збираючи сили для чергового балу. Дорослі працюють у власній фармацевтичній фірмі, вкладаючи всі заощадження у реставраційні роботи.
— На наступні десять років про відпустку доведеться забути, — говорить Губертус. — Будемо відпочивати тут, річка і чудові краєвиди — неподалік. Сподіваюся, дітям це також сподобається.
Замків у Баварії багато, і баварці пишаються цим без зайвої скромності, чимало і ентузіастів, які, успадкувавши замок, не злякалися фінансових і побутових труднощів і зберегли історичну пам’ятку власними силами, а також доклавши чималих зусиль для отримання державних дотацій. Іншою модною «панською» розвагою тутешніх «провінціалів» є відновлення старих приватних пивоварень і кнайп при них, які чинні лише протягом вихідних двічі або і раз на місяць і в яких господарі пропонують гостям власноруч виготовлене пиво та домашні смаколики. Мрією Губертуса є відновити зачинену багато десятиліть тому броварню при замку.
Як і в кожному порядному замку, у Фронберґу є свої легенди і свої привиди. Деякі із тутешніх мешканців продовжують вірити в існування лабіринту у підвалах замку, хоча давно відомо, що ніяких лабіринтів не існує.
Не менш традиційною є і легенда про те, як одна з прабабць, гуляючи, знайшла на стежці череп, забрала його до замку, залишила у капличці, де і забула. Спохопилася лише через якийсь час, коли челядь почала масово звільнятися із замку, злякано переповідаючи одне одному, що вночі тут чути дивні звуки. Прабабця згадала про знахідку, покликала священика, і череп поховали.
Замковий привид — це дух одного з братів, убитого колись іншим братом із ревнощів. Не менш поетичні і родинні перекази про знаменитих жінок, які досі вражають своєю вродою із портретів. Одній із них запропонував руку і серце 80-річний король Людовік І, але вона гордо відмовилася, руйнуючи усталений історичний стереотип «інституції шлюбу» як структури, у якій відіграють роль тільки суспільно-фінансові міркування, а не особисті симпатії.
Околиці замку
У замку я проводжу лише вечори, а вранці вирушаю на обстеження «околиць», першою з яких обираю Байройт, попри те, що їхати туди доводиться майже дві години. На вокзалі отримую план міста і вирішую почати з театру Вільгельміни, придбавши спеціальний квиток для відвідання трьох об’єктів, як радять туристичні путівники. У театрі мій туристичний запал охолоджують інформацією, що зараз, на жаль, немає трьох відчинених об’єктів, і мені доведеться задовольнитися двома. Так і роблю, віддавши належне і успішним зусиллям Вільгельміни створити справді розкішні будівлі, і добрій організації постійних експозицій, яка позбавляє необхідності слухати екскурсовода — уся необхідна інформація зазначена на табличках. «Метаморфози» Овідія на шпалерах кімнат, китайські мотиви на золотій стелі з уламками дзеркал, портрети, мальовані самою Вільгельміною, уривки з її щоденників, прослухані під час аудіоекскурсії в опері, листування з Вольтером, — саме так я собі це і уявляла. Натомість будиночок Ваґнера чомусь уявляла собі цікавішим. Хоча, можливо, цей третій об’єкт просто виявився зайвим і мою здатність захоплюватися притупила втома. Уп’яте вийшовши на центральну вуличку, життя на якій пожвавлюється, тільки коли з автобусів висипають школярі, бачу двох незнайомих дівчат, до мене долинає уривок їхньої розмови, з якої випливає, що обидві вони зі Львова й обговорюють професорку, у якої я також свого часу вчилася.