Амаркорд (Збірка)

Сняданко Наталка В.

У «Зінґері» була шухляда, що замикалася на ключ. Окрім голок та іншого швейного інструментарію, у цій шухляді батьки тримали пуделко із записками. У дитинстві Зенонові завжди страшенно хотілося зазирнути до цього пуделка, але обидва ключі батьки завжди тримали при собі. У записках, які мати зберегла, були задокументовані нечисленні сварки батьків. Коли з'явився Зенон, вони домовилися, що ніколи не сваритимуться при ньому, а всі свої претензії і відповіді на претензії партнера висловлюватимуть у письмовій формі й складатимуть до замкненої на ключ шухляди. Так вони й робили, і в дитинстві Зенон жодного разу не став свідком батьківської суперечки чи сварки. Часом у нього взагалі виникали сумніви, що вони могли про щось сперечатися, такими коректними, стриманими і ввічливими вони завжди були у ставленні одне до одного. З одного боку, це було добре, і всі однолітки, батьки яких сварилися і навіть билися, не соромлячись присутності своїх і чужих дітей, заздрили Зенонові. Але щось у цьому було не так, і це мучило його. Коли після смерті матері він випадково натрапив на це пуделко із записками,

то нарахував їх близько 40, — стільки ж років батьки прожили у шлюбі до батькової смерті. Він читав їх із цікавістю та острахом, очікуючи наштовхнутися на потаємні пристрасті, зради, образи й жалі. Він був готовий довідатися навіть про те, що батьки, насправді, давно розлучилися, а імітували подружнє життя, тільки щоб не травмувати його, Зенона. Але ці записки були такими ж невинними й коректними, як і розмови батьків, що їх він пам'ятав із дитинства. Двічі батько забув привітати матір у день їхнього шлюбу, й вона докоряла йому за це, а він кілька разів докоряв їй за те, що вона занадто часто відмовляє йому й любощах. Усе решта було ще більш дріб'язковим. Зенон був розчарований такою стерильністю стосунків, які виглядали зовсім несправжніми, ніби вигаданими для кіносценарію. Це були стосунки друзів, які все життя прожили в одному місті, зрідка навідуючись у гості одне до одного, але не стосунки коханців, які прожили разом так довго. І Зенон відчував, що якимось чином також постраждав від цього, все життя відчуваючи брак чогось дуже суттєвого у власному житті і власному характері. Можливо, саме від страху перед такою позбавленою життя безхмарністю він і зраджував Аллу, боявся зупинитися і перестати помічати інших жінок довкола себе, боявся пропустити якийсь цікавий життєвий досвід, боявся нікому не потрібної жертовності, прикладом якої було життя його батьків, боявся, що так і не надолужить якийсь недоотриманий в дитинстві адреналін. У цьому страхові було щось інфантильне, і він соромився цієї інфантильності, так і не наважившись ніколи поговорити про це з Аллою.

Але була і ще одна причина того, чому він не наважувався говорити з Аллою про свій страх. Зенон усвідомлював, що не має права дорікати батькам за надто бездоганну поведінку і що, можливо, він і не вартий такої жертовності. Це було якось пов'язано з його відчуттями в танцкласі, хоча він і не розумів до ладу, як саме. У ставленні до батьків і їхнього сімейного щастя була та сама хвороблива ревність, прикре усвідомлення, що сам він не здатен на таку толерантність, таку силу волі, таку самопосвяту. А найгіршим було те, що звинуватити в цій його нездатності не було кого. Йому здавалося, що виправити ситуацію могла б навіть найменша дитяча травма, батьківська несправедливість, яка залишилася б у його пам'яті, щоб на неї можна було все списати й відчути себе всього лише невинною жертвою обставин. Але нічого такого йому не пригадувалося, і відчуття власної неповноцінності та занадто високих амбіцій виїдало його зсередини, примушуючи бути несправедливо вимогливим до інших.

Він дуже соромився власної невпевненості у собі й часто намагався приховати її під удаваною впевненістю, при цьому часто перегравав і від цього ще більше дратувався. Те, що Алла була такою ж невпевненою в собі й несміливою, дуже йому подобалося: переважно вони розуміли одне одного без слів і вона ніколи не вимагала від нього бути сильнішим, приймати рішення за двох чи «поводити себе, як справжній чоловік», як це традиційно формулювали дружини багатьох його знайомих, чим часто доводили чоловіків до розпачу. Йому подобалося й те, що Алла не вимагала від нього подружньої вірності, погоджуючись із ним у тому, що вимушена вірність нікому не потрібна. Вони відверто зізнавалися одне одному в зрадах, часто зраджуючи саме з метою зізнатися одне одному. Цей момент був дуже напруженим і збуджував їх обох, щоразу даючи новий поштовх їхнім стосункам.

Вони ніколи не говорили про це, але Зенон відчував, що Алла також мучиться від власної невпевненості й невміння поводити себе у конфліктних ситуаціях. Вони обоє уникали конфліктів, і Зенона це влаштовувало. Він трохи комплексував, відчуваючи, що занадто зайнятий власними проблемами й замало уваги й часу залишає Аллі та Софійці. Усвідомлював, що його наполегливість не зможе замінити таланту, а години, проведені у творчих муках за письмовим столом, можна було б використати значно краще. Він відчував, що вони з Аллою підійшли до певної межі у своїх стосунках, що коли вони нічого не змінять, не почнуть поводитися по-іншому, то втратять одне одного, перестануть бути щирими, перетворять своє життя на звичку, яка частіше дратує, ніж дає задоволення. Але він не знав, що саме потрібно зробити, аби цього не сталося. Завести скриньку на записки, як це зробили батьки? Зосередитися на роботі і вважати, що сімейні стосунки повинні зосереджуватися на вихованні дітей, а не на пошуку власних приємностей? Намагатися продовжувати жити, як досі, і робити вигляд, ніби це і далі всіх влаштовує? Зенон не знав і відчував, що Алла також цього не знає. Тому боявся почати розмову, а ще більше боявся, що розмову про це почне вона.

Думка зайнятися літературою виникла в нього цілком спонтанно, під час однієї з чергових поїздок до Москви, де він тоді навчався в престижному технічному вузі. У Тернополі до нього в купе підсіла якась студентка і дуже хвилювалася, бо їхала до Києва на таємне побачення, сказавши батькам, що мешкатиме у подруги. Так він зрозумів із розмови між подругами, що відпроваджували її в Тернополі. Дівчина майже нічого не говорила всю дорогу, але була така напружена, що здавалося, ніби повітря довкола неї розігрівається і перетворюється на густу клейку масу, здатну

навалитися і придусити. Кінчики її пальців міцно вхопилися за край столика і побіліли, вона застигла у незручній позі, випроставши спину, підігнувши ноги назад, ніби під партою, і повернувши голову до вікна. Попри цю застиглість, вона важко дихала, а під пахвами в неї виступили кружальця поту.

Зенон спробував уявити собі, про що може думати зараз ця дівчина, але навряд чи її думки мали скерований і впорядкований характер, вона більше нагадувала стиснутий клубок страху, так ніби їхала не на побачення, а на страту. Йому набагато простіше було уявити собі сцену її повернення, як вона червонітиме, вигадуючи для мами недоладні історії про гуляння з подругою по Києву, як тремтітимуть при цьому кінчики її пальців, а на очі навертатимуться сльози. Ще кілька днів після повернення вона буде дратівливою і мовчазною і постійно пригадуватиме собі смужку бруду на комірці сорочки свого київського коханого, несвіжий запах його шкарпеток, тарганів на підлозі гуртожитку, в якому він живе, ліжко на пружинах, яке ритмічно постогнувало, коли хлопець лежав на ній зверху і, відвернувши голову в інший бік, зосереджено посопував у такт своїм ритмічним рухам, а його обличчя почервоніло від натуги. У кінці він гикнув пивом і таранкою, яку вони їли перед тим, устав і похапцем натягнув штани. Вона намагатиметься не думати про все це й повернутися до своїх попередніх гарячих і романтичних мрій про цю ніч, але їй не вдаватиметься, і вона приховуватиме своє розчарування навіть від себе самої, стривожено очікуючи приходу наступних місячних. Цей досвід розчарує і відлякає її, але з'явиться інша цікавість, цікавість того, чи так трапляється кожного разу, чи просто їй не пощастило, а вся вичитана і вислухана романтика насправді існує, просто вона ще не зустріла відповідну людину.

Зенон роздумував, чи здогадається мама про те, де донька була насправді і яка важлива подія сталася в її житті. Про те, чи обов'язково цей перший раз мусить бути розчаруванням і чи має дівчина шанс зустріти досвідченого і дбайливого партнера, який підтвердить хоча б частину її невиправдано високих романтичних сподівань.

Її хвилювання й страх перед цим побаченням були настільки сильними, що передалися і йому. Йому захотілося написати про неї книгу, детально описати її поїздку, усі ці станції по дорозі, двадцятихвилинні безглузді стояння на пероні, які мали би видаватися тортурами в її стані, вона гризла нігті й намагалася читати якийсь підручник, але це не допомагало. Навіть випробуване лузання соняшникового насіння не дало сподіваного заспокоєння. Перші дві години були жахливими, йому здавалося, що брудні фіранки зіштивніли на вікнах від напруження, яке хвилями розходиться від його попутниці, він і сам не міг спокійно читати. Аж поки не роздобув у провідниці пива. Він мовчки відкоркував дві пляшки і подав одну дівчині. Вона глянула на нього здивовано, але взяла, подякувавши кивком голови. Вони пили кожен своє пиво, дивлячись у вікно, — тоді ще було рідкістю побачити таку юну дівчину, яка п'є пиво просто з пляшки у поїзді, а тим більше, їде сама на побачення до іншого міста. У ті пуританські часи з цього можна було б зробити цілий роман, із майже порнографічними (в межах можливостей фантазії радянської людини) сценами в уяві хлопця, із екскурсами в подружнє життя її батьків, із травмами дитинства і приреченістю на самотність, із цілою галереєю чоловіків, які будуть кривдити й недооцінювати її ніжну душу. І цей роман мав би гарантований успіх — можливо, його б навіть заборонили й продавали підпільним накладом, він приніс би автору славу «українського Лімонова» або і Набокова, залежно від того, наскільки добре вдалося б йому написати цей текст. Ця думка настільки схвилювала його, що він не спав усю ніч, продумуючи всі подробиці сюжету, а наступного ранку, приїхавши до Москви, він уже прийняв остаточне рішення, що не буде закінчувати навчання в престижному технічному вузі і стане письменником.

І він справді сів за написання свого роману, який вирішив назвати «Анна», а в кінці кинути розчаровану в житті й вагітну після зґвалтування героїню під потяг «Львів — Москва». Близько місяця він прогулював усі пари, старанно просиджуючи цілі дні за письмовим столом. Але текст не складався в захоплюючу і глибоку оповідь, яку так яскраво малювала його уява. Навіть друзям він переповідав свій задум краще, ніж реалізовував його на папері. Він замучив своїми розповідями й намаганнями почитати вголос окремі уривки всіх гуртожитських сусідів, його почали уникати. А через два місяці невпинних творчих мук він здався і знову пішов на пари — підтягувати прогуляне й здавати «хвости».

Відтоді його невпинно переслідували ідеальні сюжети, які він із гідною подиву регулярність намагався записувати. Та вже при першому ж перечитуванні написаного впевнювався, що на папері від його ідей нічого не залишалося. Персонажі виглядали схематичними, сюжети надуманими, а проблематика занадто сентиментальною. З часом він перестав перечитувати власні книги, навіть ті з них, які вважалися найбільш успішними і про які читачі відгукувалися схвально. При перечитуванні ці тексти були схожими на сни, які намагаєшся записати або переповісти вранці і які вислизають крізь пальці, перетворюючись на уривчасті й позбавлені сенсу епізоди.

Одним із таких задумів, який повертався до нього особливо часто, була ідея написати книгу про подорожі. Але він хотів написати щось зовсім не схоже на звичайні подорожні нотатки з переліком відвіданих пам'яток, історичних дат і прізвищ на тлі власних асоціацій та вражень. Він хотів побачити в місцях, де побував, щось трохи інше від написаного в путівнику чи задокументованого на фотографіях із відпусток, враження про які стираються з пам'яті значно швидше, ніж вицвітають знімки.