Амаркорд (Збірка)

Сняданко Наталка В.

Бабця не визнавала іншого літнього відпочинку, крім як у горах. Ще з дідових часів у неї була там хатина, і її якимось чудом удавалося підтримувати у непоганому стані. Коли я була ще школяркою, ми проводили там практично усі літні канікули, тільки час від часу навідуючись до міста. У горах бабця раптом утрачала всю свою стриманість і мовчазність, здається, навіть її бездоганна військова виструнченість ставала не такою бездоганною. Тільки у горах бабця дозволяла собі носити сукні: у неї була ціла колекція суконь, спідниць і запасок із ручнотканого полотна, з вишивкою і без. Тільки в горах зникала бабцина нелюбов до копання в землі — у нас біля хати завжди була невеличка грядка із зелениною.

З

того періоду я пам'ятаю не так уже й багато. Крижані зашпори, які проколюють ранкову чи пообідню сонливість, коли спросоння або у спеку перебрідаєш гірський потічок, і примушують щоразу по-іншому відчувати терпкість дикої малини чи випадкових суниць. Молоко, принесене з села, розташованого за тутешніми мірками неподалік, тобто десь за чотири години пішки гірськими стежками. Шарудіння вітру під підлогою, до якого потрібно звикнути, аби перестати уявляти собі мольфарів, мавок та потерчат, які збираються на свої відьомські чаювання десь на стриху чи в льосі. Вогники багаття, відбиті в річковій воді, однаково неспокійній удень і вночі. Сушені гриби на шворці перед входом і над пічкою. Запах чебрецю і ялівцю в усьому, навіть у молоці, особливо у молоці. Блискавки як білки і білки як блискавки. Напевно, бабця вважала, що все це важливіше для мого становлення, аніж усі ті жахливі речі, які приховувала в листуванні з обома своїми подругами.

Ось один із листів із Донецька, 1985 рік.

За вікном — зимові дерева, я дивлюся на них і намагаюся пригадати щось із Рільке. Спадає на думку тільки те, що я не знаю тих українських перекладів. Де вони? Хтось їх читав? Потрібно сходити на цвинтар, провідати всіх наших. Веселий цвинтар. Сумні новини чомусь завжди приходять першими.

Сьогодні наші сусіди святкували майже до ранку, вони одружилися кілька років тому, а вчора купили «стєнку на будуще», як вони чомусь називають сервант у вітальні. Потім гості розійшлися, а сусіди посварилися за щось, спершу кричали, а потім кохалися, голосно стогнали і ритмічно скрипіли ліжком. Вранці пішли на роботу, взявшись за руки, вона працює на тій самій шахті, що і він, бухгалтером.

Може, їм не потрібно цього всього знати?

Я не знаю, чи правильне моє припущення, але мені здається, що у цьому листі не просто набір випадкових асоціацій. Якщо поставити разом 1985, «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар», абстрагуватись від Донецька і стєнки на будуще і додати до цього всього переклади Рільке, то виникає чітка асоціація зі Стусом. Хоча, можливо, все це мені лише здається і немає у цьому листі прихованого змісту, а лише просте перелічування предметів довкола, а веселий цвинтар підкреслено випадково.

А ось інший лист: він прийшов незабаром після смерті мами. Із Одеси.

Я думаю, твоєму синові варто перечитати «Аварію» Дюрренматта. Але не радіоп'єсу і не «одну з іще можливих історій», а комедію. Не можна ставитися до життя, як до фарсу, а тим більше намагатися нав'язати таку позицію комусь. Це не всі витримують. Найбільше мене вражає цинізм цієї речі, такий незвичний для Дюрренматта. Навіть не знаєш, чи вірити в це самогубство в кінці і кому з них усіх співчувати. Та і саме співчуття на цьому фоні може виглядати фарсом. Скажи йому, хай обов'язково перечитає. Не знаю, чи це допоможе йому пережити все, що трапилося, але зрозуміти, мабуть, допоможе.

Я багато разів перечитувала цю п'єсу, але так нічого і не зрозуміла. Даремно бабця не навчила мене читати між рядків.

Перебираючи бабцині папери, які вона зберігала в старій великій скрині з металевою лядою, я знаходила цілком несподівані речі. Наприклад, грамота від Міністерства культури «За отличную работу» на ім'я діда, датована 1953 роком. Звичайна грамота, але рік видачі додає їй моторошності.

Мені спадає на думку, що я навіть не знаю, ким працював дід по своїй «партійній лінії». Зрештою, це питання ніколи й ні в кого не виникало, «партійна лінія» становила річ-у-собі, яка не вимагала пояснення і викликала в співрозмовника обережну дистанцію. Тільки раніше у цій дистанції було погано приховане побоювання зі старанно підкресленою повагою, а тепер погано приховане побоювання супроводжується майже відвертою зневагою. Я намагаюся уявити, чим саме займався дід у тому році, як взагалі можна було думати про культуру, але у мене знову нічого не виходить. Я усвідомлюю, що тоді це все виглядало і сприймалося зовсім по-іншому, і я не можу відчути те, що відчували вони, а тим більше не маю права це оцінювати.

Добре, що я не історик, бо коли історія настільки герметично закривається у межах одного покоління і вже навіть онуки абсолютно не здатні збагнути, в якому світі жили їхні дідусі й бабусі, хоча провели з цими дідусями й бабусями півжиття, то що може намагатися збагнути історик у житті козацьких гетьманів чи давніх будівничих доби бароко. Достовірності в таких намаганнях, мабуть, не більше, ніж у спортивних прогнозах шанувальників букмекерських ставок. А можливо, прогнози навіть справджуються частіше.

Із листа бабці до подруги з Одеси, 1991 рік:

Цього року ми з Софійкою (Софійка — це я) затримались у нашій хаті біля Нижнього Синьовидного довше ніж звичайно. Чомусь не хотіли сохнути гриби. Цього року було страшенно багато грибів — ми назбирали більше, німе звичайно. Але вирішили не відвозити додому. Навіть у серпні ні разу не їздили: вирішили відпочити від усього цього. Софійці через рік вступати кудись на навчання — потрібно берегти сили, поки є змога. Я насолоджуюся її товариством, щоразу побоююсь, що більше вона не захоче їхати зі мною. Навіть потай тішуся, що в неї не склалися стосунки з однокласниками і немає якоїсь міцної компанії. Але студентські роки неминуче віддалять її від мене і я знову залишуся зовсім сама.

Пригадуєш, як у 1968 ти приїздила до нас у гості і ми поїхали в Карпати. Тоді все літо ми читали тільки французів, все, що змогли знайти, навіть Альфреда де Мюссе, який раніше видавався мені надто манірним, я тоді вирішила вивчити французьку, але так і не вивчила.

Тепер все якось уже не так. Може, це справа віку, як ти думаєш? Читаю Антонича й Свідзінського в якихось доісторичних виданнях. Цікаво, чи доживемо ще до нових?

Це один із нечисленних листів, у яких можна вгадати хоча б наближені паралелі з реальністю, навіть короткий спалах якогось оптимізму, не дуже характерного для моєї стриманої бабці. Зовсім не такі листи писала їй товаришка з Одеси навесні 1986.

Мені вже вкотре снилися холодні слизькі стіни, по яких спускалися шестикрилі серафими. Чомусь я була переконана, що ці потворні комахи — шестикрилі серафими. Я сиділа на кам'яній підлозі, вкритій слизом, і була цілком гола, волосся мала розпущене і довге, ним накривала собі коліна, бо ноги боліли від артриту й варикозу. Я розхитувалась і повільно декламувала кольорові вірші Рембо. Коли дійшла до «у», зажмурилась і заплакала. Сезони у пеклі, у нас зараз, сезони у пеклі.

Потім серафими на стінах раптом знялися всі разом і полетіли у заґратоване вікно, а я налила молока у дірку, випорпану в хлібному м'якуші, і довго гойдала цей шматок хліба вправо-вліво, а знизу мої ноги обплітали якісь химерні водорості, сині і червоні, вони вгризалися під шкіру й боліли сильніше за варикозні вени, а потім прогризали невеличкі дірки у шкірі й розхлюпували кров, яка бризкала врізнобіч червоними цівками.