Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
Він не так багато подорожував, але кожна з подорожей міцно засідала в пам'яті враженнями, які він відчував необхідність записати. Скажімо, Зенону роками пригадувалося обличчя пияка, випадково побачене під час студентської екскурсії до Нижнього Новгорода. Це обличчя вразило його своїми ідеально правильними рисами, якоюсь перебільшеною слов'янськістю, воно ніби зійшло з ікони Рубльова, або от-от мало перетворитися на ілюстрацію до підручника давньої історії. Він міг би намалювати це обличчя, але не зміг би описати свого враження від цього селянина з очевидним, успадкованим від попередніх поколінь алкоголізмом, боротися з яким марно. Та селянин і не намагається боротися і вже о десятій ранку не може звестися на рівні ноги й піднятися з брудної калабані, у якій виглядає абсолютно неправдоподібно, ніби янгол, що зашпортався і впав із хоругви, коли селом проходила церковна процесія, ніби староруський поганський бог, що недоречно жартує, ніби посередній актор, який ніяк не увійде в роль п'яного. А при цьому з-за спини селянина сонце пробивається крізь листя яблуні
Так само добре Зенон пам'ятав і найдрібніші деталі картин Клода Моне на стінах московського музею, заснованого батьком Марини Цвєтаєвої, хоча побував у цьому музеї тільки раз. Він пригадував, як крок за кроком відходив від «Руанського собору», а на картині з незрозумілої каші мазків проступали спершу неясні контури, а потім усе чіткіша й стрункіша архітектурна будівля. І від цього перехоплювало подих, і ставало трохи моторошно, і хотілося пересвідчитися, що тобі тільки здається, ніби відчуваєш на шкірі тепло сонячних променів, які падають на ці вежі збоку. Він добре пригадував і бачений багато років назад дрібний фрагмент не менш знаменитої картини Едуарда Мане: пам'ятав пробите стрілою крихітне серце, намальоване на дереві, під яким снідають на траві аристократи в незручних позах і ще більш незручному вбранні. І це серце, яке і зараз малюють на деревах, а потім влаштовують під цими деревами сніданки на траві, це серце чомусь дуже розчулювало його.
Він добре пам'ятав, які тіні відкидали дерева в алеях Нескучного саду, де прогулювався майже щодня. Пам'ятав, як несподівано виринає в кінці Тверської Красна площа, і її перебільшена монументальність не перестала викликати в нього гнітючого враження навіть після того, як більшість московських краєвидів стали звичними і втратили яскравість новизни. Красна площа продовжувала залишатися недоречним монстром, який спершу дратує, але коли підходиш зовсім близько і знаходиш у собі сили змиритись із цим монументалізмом, із цим цілковитим браком відчуття міри, із несмаком і нездоровим підкресленням імперської самосвідомості у кожному архітектурному фрагменті, тоді площа раптом підкупає якоюсь безпосередністю, неприхованою наївністю, що з нею зліплені докупи цибульчані хатки собору Василя Блаженного, і навіть кічуватими ялинками вздовж мавзолею, які майже щодня бачиш по телевізору, але в житті вони все одно виглядають зовсім по-іншому. І тоді відчуваєш співчуття до цього монстра, якому не залишається нічого іншого, ніж виставляти на показ помпезність Василя Блаженного та ГУМу, гігантоманію яких просто неможливо сприймати серйозно, а водночас намагатися приховати від туристичного ока закіптюжені стіни Казанського собору, який на тлі сусідів виглядає майже камерно і від того по-особливому затишно.
Зенон роками зберігав найдрібніші враження зі своїх подорожей, не наважуючись сісти за написання книги про це, хоча ідея такої книги виникла в нього дуже давно і з роками подобалася йому все більше. Він часто уявляв собі, що у таких подорожніх нотатках не конче дотримуватися правди реалій і сміливо можна вставляти цілком вигаданих персонажів, випадкових і недоречних, позбавлених зв'язку одне з одним, химерних, але цілком логічних, коли ідеться про подорожування, адже все, що трапляється дорогою, випадкове і трохи химерне.
Коли він уже став досить відомим письменником, автором сценаріїв до численних телефільмів та серіалів, йому часто замовляли газетні репортажі та сюжети туристичних передач, і він із задоволенням їхав із знімальною групою і робив такі сюжети, писав статті. Вони вдавалися йому добре, але були повною протилежністю до того, що йому насправді хотілося сказати. Тобто сюжети й тексти були саме такими, як замовляли, — багатими на подробиці, розповіді про якість сервісу, місцеву кухню та основні пам'ятки архітектури. Не було там лише приватних деталей, наприклад, про ідеальне світло, яке йому одного разу довелося бачити на Єлисейських Полях, і хоча він бував там не раз і до того, і пізніше, тільки в той єдиний, короткий момент йому вдалося збагнути, що ж такого гарного в цьому місці. Вся таємниця полягала у світлі, яке мало бути саме таким, і його теж неможливо було б описати — Зенон підозрював, що навіть намалювати чи сфотографувати це світло було б складно. Воно з'являлося в цьому місці, дочекавшись якогось майже алхімічного збігу обставин, і заворожувало, змушувало зупинитися на місці кожного, хто опинився там у цей момент. Зенон бачив, як поряд із ним зупинилася старенька парижанка з песиком і застигла, спостерігаючи за тим, як снопи світла підіймаються від землі, поринула у власну, але спільну для всіх присутніх на той момент там поганську молитву, медитативну зосередженість, під час якої думки розбігалися й тікали в різні боки, але залишалося відчуття якоїсь незбагненної сенсовності й глибини цього моменту.
Не було там і про усмішку маленької дівчинки в котромусь із провінційних німецьких готелів. Він вже навіть не міг би пригадати, в котрому саме, — пам'ятав тільки, що на тій самій вулиці в тридцять третьому була одна з найактивніших організацій Гітлерюґенду. А сам готель — зовсім крихітний, на три поверхи, навіть без ліфта, у кімнаті, обставленій старими дешевими меблями, — велике ліжко, фіранки на вікнах замість жалюзі, тріснуті кахлі у ванній. У кімнаті було незатишно, як у всіх готельних кімнатах, ледь чутний запах тютюну нагадував про попередніх гостей і невисокий клас готелю. Дівчинка років п'яти, донька господині, бавилася ляльками
Іншим разом він мав зустріти знайомого з ранкового потяга у Варшаві. Зенон запізнився на годину, а потім вони пішли вздовж Нового Святу, шукаючи, де б можна було поснідати о шостій ранку. Обоє добряче замерзли, але в повітрі було щось таке, що примусило їх відчути себе добре, і навіть очевидна нездійсненність задуманого зовсім не дратувала. Порожні тротуари найбільш жвавої столичної вулиці о цій порі виставляли напоказ щось таке, що неможливо зауважити вдень. Холодний дотик дверних клямок заспаних кав'ярень, незвиклих до таких ранніх відвідувачів, м'який шурхіт автобусів і сповільнені рухи перехожих, які ніби заощаджують сили у передчутті довгого дня. Врешті вони сіли на лавці університетського парку, поділили на двох канапку, яку знайомий не з'їв дорогою, і відчули себе так свіжо, ніби щойно прокинулися після десяти годин приємних сновидінь.
— Тут, мабуть, зовсім інший атмосферний тиск: я зовсім не відчуваю втоми, — сказав тоді знайомий.
— Я теж не відчуваю, — погодився Зенон.
Але це відчуття легкості назавжди залишилось у диспозиції того ранку: можливо, справа дійсно полягала в особливостях атмосферного тиску.
Він не зміг написати і про прогулянку пішки вздовж морського берега із Сопота до Ґданська, про товстих неповоротких чайок, що літали низько над головою і залишали на піску заплутані плетива слідів, про чагарі й невисокий ліс, який здалеку здавався ялівцевим, хоча навряд чи був таким насправді. Про те, як довго тривали ці півтори чи дві години прогулянки і як хотілося, щоб це тривало ще довше. Про курортні будиночки Сопота, з телевізорами випуску 60-х у кімнатах, ностальгійним компотом на обід і з одягненими в білі сорочки кельнерами, від яких сильно відгонило задавненим потом. Про літні сцени, на яких колись, мабуть, виступали найбільші зірки радянської естради, про те, як мріяв поїхати тележурналістом до Сопота під час фестивалю і якою недосяжною здавалася ця мрія. І знову про ідеальне світло, цього разу у Ґданську, поміж вуличками середмістя, з яких воно, це світло, з'являлося перед ним кілька разів, щоразу несподівано, щоразу ніби навмисно, відволікаючи від позолочених лев'ячих голів на дверях із масивними кільцями в зубах, від розглядання ліпнини на старанно відреставрованих фасадах, від вишикуваних уздовж туристичного променаду фонтанів та водозбірних труб зі зміїними головами, що з них випліскується дощівка. Ідеальне світло зникало й переломлювалося, під настрій вириваючи з архітектурного контексту ту чи іншу деталь і примушуючи побачити її зовсім не так, як кілька хвилин тому. І справа була навіть не в захопленні чи розчаруванні, яке викликала ця деталь, — вражала миттєва зміна, коли два погляди, кинуті один за одним, давали цілком протилежні результати. Так, ніби навмисне, щоб змусити відчути непевність, недоречність усіх попередніх спостережень і захоплень, так, ніби не він, Зенон, вирішував, що йому тут подобається, а ці грайливі промені світла змушували його щохвилі міняти свою думку про ту чи іншу будівлю. Він так утомився від цієї нерівної гри, а можливо, від пішої прогулянки морським берегом, що вирішив випити кави й перепочити. А після кави ідеальне світло зникло. І більше не траплялося йому протягом кількох наступних років.
Не зміг би описати він і того відчуття, яке охоплювало його кожного разу, коли він потрапляв увечері до костелу в середмісті якогось старовинного європейського містечка. Одного разу під час такої прогулянки він натрапив на монахів у білих та чорних сутанах, які сиділи двома півколами, чорні навпроти білих, неначе шахові фігури, і співали по черзі псалми. Він відчув себе якось по-особливому добре в урочистій атмосфері, що охопила його вже через кілька хвилин слухання. Він змушений був вийти, не витримавши таких сильних відчуттів і одночасно соромлячись такої нехарактерної для себе сентиментальності. Іншого разу в тому ж костелі відбувався концерт, мабуть, перед якимось великим святом. І знову ця надмірна урочистість, ще більш дивна, бо концерт не був надто добрим, а конферанс і зовсім нікудишнім, патетичним і надмірно солодкавим. Але щойно він потрапляв попід ці велетенські склепіння, розписані фресками, проходив довгим лабіринтом зі стінами, оббитими мармуром, позбутися цього відчуття надмірної урочистості вже не міг.
Не менш таємниче відчуття охоплювало його щоразу в одному з краківських костелів, де на стінах довгих і заплутаних коридорів під високими заокругленими склепіннями висіли роботи середньовічних художників. Більшість із них була присвячена традиційним біблійним сюжетам, але одна картина завжди примушувала його зупинитися надовше. На цій картині були зображені монахи в білих сутанах, на яких напали озброєні військові. На задньому плані насипом лежали тіла вже страчених, праворуч солдат рубав голову черговій жертві, а на передньому плані кілька безголових монахів урочисто несли поперед себе власні голови, складали їх на вівтар і відходили вбік, щоб померти. Ця картина вражала своїм брутальним натуралізмом і водночас загадковістю, тонкою грою фарб і світляних ефектів, підкреслених удалим розташуванням картини трохи збоку від великого заґратованого вікна навпроти, з якого навскоси падало на безголові постаті монахів приглушене денне світло.