Амок
Шрифт:
— Ці ящірки вас не чіпатимуть, — сказали Піпу. — Ота звалилась на вас випадково, та вона й з'явилася знадвору, а ці зовсім нешкідливі.
І після того, як усі вийшли, Піп згадав, що він навіть читав про цих гекко в книжці, що вони досить поширені навіть у південній Європі, що цих гекко (або гекконів) налічується близько п'ятдесяти порід. Але все вичитане в книжці вилетіло з голови, коли на вухо звалився справжній геккон.
Наступного дня виїхали перед світанням. «Кахар-балон»
Почала вже змінюватися й місцевість. Горби ставали більш кам'янистими, непридатними для землеробства, а низини більш заболоченими. Відповідно до цього значно порідшало і населення.
Надвечір приїхали у Тенанг. Власне кажучи, в ньому була тільки одна вулиця, широка, чиста, красива. По боках стояли біленькі будиночки, де містилися офіціальні установи і крамниці. Тут був будинок асистент-резидента (помічника резидента), пошта, суд, казарми для солдатів, яких було сто чоловік, але всі з яванців, за винятком командирів, а навколо безладно тулилися халупки населення.
Звісно, все це ховалося під пальмами, бананами й різними іншими деревами. А далеко на південь тяглися таємничі лісисті гори, куди голландська влада, можна сказати, й не досягала.
Піп заїхав до асистент-резидента ван-Дрона. Це був сухий, жовтий від лихоманки чоловік років близько сорока, йому треба було ще відслужити три роки, щоб звільнитися зовсім і одержувати пенсію. Він уже відправив свою сім'ю в Голландію і доживав ці роки сам.
Ван-Дрон рідко бачив приїжджих європейців і з великою радістю прийняв Піпа.
— Значить, ви мандруєте так собі, заради забави? — сказав він, коли все було влаштовано і вони обидва сиділи на веранді.
— Так, — відповів Піп, — головним чином, щоб побачити справжню первісну природу і пополювати на диких звірів.
Ван-Дрон похитав головою:
— І охота людям мучитися! Я, наприклад, щодня думаю тільки про те, як би втекти звідси, від цієї справжньої первісної природи.
— Звичайно, коли ви все бачили і пережили, — сказав Піп.
— Нічого я не бачив і бачити не хочу! — запально сказав ван-Дрон. — А пережив і переживаю тільки лихоманку.
— Зате тут росте і рятівник — хіна.
— Не допоможе і вона, коли довго жити в цих проклятих краях.
— А я не збираюся дуже довго жити тут, значить, на мою долю лишається тільки цікаве.
— Та нічого цікавого тут нема!
— Хіба неправда, що у вашій країні збереглися ще деякі первісні куточки?
— Є такі прокляті місця, але
— Тому, що ви тут живете. А ми часом готові поїхати й на край світу, щоб на власні очі побачити те, про що стільки пишуть у книгах.
Ван-Дрон подивився на нього з посмішкою.
— Ех, шановний мінгер Піп! Невже ж ви не знаєте, що коли сидиш у себе дома та читаєш книжку, то все це здається зовсім іншим?
— Але ж не я перший, не я й останній так роблю, — твердо сказав Піп.
— Не розумію я цього, — задумливо промовив ван-Дрон, — не розумію. Може, воно й так.
Навколо було темно. На столі горіла лампа. На вогонь летіла різна мошкара і сипалася на стіл та на підлогу, а там уже ганялися за нею ящірки. Ось прилетів великий метелик, розміром з пташку, потім жук з дитячий кулак, а потім на стіл забрався і один хоробрий геккон.
— Ось бачите, як цікаво у нас, — сказав ван-Дрон, показуючи рукою на створіння, що прилетіли. Ходімте краще в кімнату, а то ця погань не дасть жити. Та й це ще не все. Часом може приповзти в гості і змія. Добре, коли помітиш її й злякаєш, тоді втече.
А буває, що й наступиш на неї, тоді вже біда. Тільки тому можна й жити, що вони ніколи не нападають перші, а геккони лізуть до них і перешкоджають їм тут оселятися. Не дивіться, що вони малі, але одного разу так зчепилися з метровою змією, що люди взяли її живцем.
Перейшли в кімнату. Слуга подав вечерю.
— От бачите, скільки тут є цікавого для нової людини, — сказав Піп.
— Подивитись раз-другий, може, й цікаво, але жити серед цієї гидоти зовсім нецікаво.
— Це я розумію, — згодився Піп. — А скажіть, будь ласка, що за країна йде на південь від вас? Що там? Чи хто живе там? Як організувати туди експедицію?
— Живуть там так звані бадувіси, які вважаються найстарішими і найчистішими яванцями. Вони сховалися там ще в XV сторіччі від арабів, щоб тільки не переходити в магометанську віру. Тому вони називають себе «дьєлема», що значить — «люди, які зберігають віру дідів».
— Невже справді вони досі незалежні? — здивувався Піп.
— Незалежні у тій мірі, в якій незалежні тигри, носороги та інші звірі, що сховалися там. Бадувісів дуже мало, не більш, як дві тисячі чоловік, завдавати клопоту вони не можуть, а ганятися за кожним з них нема потреби.
— А як вони ставляться до білих?
— Не тільки білих, але всіх чужих вони не пускають до себе.
— А чи бували там наші експедиції?
— Спроби були, але докладно нічого не довідалися. Та й не варто рискувати і витрачати гроші заради такої дурниці.