Андрій Лаговський

Кримський Агатангел

— Вони мене дуже любили!

— Оті егоїсти — вас дуже любили?! Ат!.. Я їх з дитячих літ пам’ятаю, та й знаю, що в них душа й чуття — холодніші, як ніс у собаки. Щоправда, вони охоче, як мухи на мед, кидаються на нову людину і люблять бути з нею, доки вона балакуча, й жартівлива, і — одно слово — «інтересна»; але без жалю одвернуться, коли тая людина забажає не їх тішити, а вимагатиме од них співчутливого слова для себе самої... Може, і з вами отаке саме в них скоїлося, Андрію Йвановичу?

І Петрова допитливо подивилася на Лаговського. Той, щоб виминути точної, простої одповіді, перебив її:

— Вони мені дуже багато добра вчинили.

— Ах, Андрію Йвановичу!.. Не

забувайтеся того, що каже Гете про «доброчинців». Він каже: «Доброчинці — це здебільша люди, які думають, що за одно гірчичне зерно вони сміють позбавити всіх прав тую людину, котрій вони вчинили добро». Чи й Шмідти не такі?

Лаговський знов викрутивсь од відповіді на ці художни-чині слова та й швиденько повернув розмову на інакший бік.

— Ви взагалі про Шмідтів несправедливо судите. Вони й направду дуже освічені парубки, люблять науку, мистецтво, поезію, музику. Це не звичайні собі хлопці, яких є на світі тисячі, а таки екстраординарні.

— Не екстраординарніші, ніж кожен інтелігент у столиці!.. Не екстраординарніші!.. А вже ж душею — то, кажу, черственькі і, нема чого казати, вам вони не рівні... Та й ще зависть мають супроти всіх тих, хто талановитіший, ніж вони... і тікають од таких. Хіба ж ви ніколи не задумувалися над тим, чому коло них так мало є цікавих знайомих, а крутиться самісінька сіра буденщина? Це тому, що серед сіреньких людей вони здаються вищі та й першенствують; а талановитих — бояться і, щоб не було з ними конкуренції, їх оминають... От тільки вас — ну, нема де правди діти: вони трохи таки полюбили були, а знаєте чому? Бо хоч ви значно талановитіші й кращі, ніж кожен із них, та ви побожно схилялися перед ними і щиро вірили... або силувалися вірити, що ви геть нижчі од них... Та й вам вони, мабуть, трошки заздрили... принаймні Володимир Ростиславович... От, хто мені страх не до вподоби — так він: отой справжній Кит Китич, Бардадим Іванович!.. Братики в нього так собі, простесенькі егоїсти, а це — смердюча блощиця...

— Не кажіть так, Ганно Володимирівно! — тихим, благальним голосом вимовив професор. — Єсть у Володимира декотрі свої вади, тільки ж вони — наче купка сміття, під якою схована дорогая, чудовая перлина.

— Андрію Йвановичу!! Боюся за вас, що коли ви зовсім не одвертатимете носа од людського сміття, то звикнете нікуди не ходити по перли, інакше як на смітник; а де сміття не буде, там і перел не сподіватиметеся знайти... Глядіть, щоб цього з вами не сталося!.. А втім, Володимир у їхній сім’ї не виродок, він природний продукт їхньої хатньої ат-мосфери... До речі: чи пам’ятаєте ви історію з отим бідним народним учителем на Кавказі? Там, у Туапсе, ви не захотіли були дослухати її од мене; а вона кидає яскраве світло на ваших Шмідтів. Хочете тепер дочути?

257

— Ні, ні! — з болем залопотів професор, затулюючи вуха. — Єсть на світі святощі, яких торкатися не можна. Мої почування до Шмідтів — то святощі.

Петрова, здивована, погляділа на нього, не знаючи, чи кривдитися з його слів, чи сміятися з них. Вона вибрала друге:

— Hochgeehrter Herr Professor¹! — комічно вимовила вона. — Це ж сміхота — отой ваш фетишизм, ваші «святощі»!.. Кому-кому, а вам не завадило б пам’ятати слова Макса Штір-нера... знаєте? того, що поклав підвалину доктрині про індивідуалістичний анархізм: «Коли святі дари наводять на тебе страх, проковтни їх, перетрави-перевари та й станешся вільним од них». А вже ж ваші Шмідти для вас навіть не святі дари... Чом же ви, замість слухати факти, немічно затулю-єте вуха, як мале хлоп’я?

Та Лаговський не захотів її слухати. Він швидше попрощався з Петровою.

Далі він

пішов, сів на бульварі та міркував: «Вона не любить Шмідтів, через те не може їх зрозуміти, не може скласти їм ціну... Але покладімо навіть, що слова її про мене та про Шмідтів — справедливі. Нехай буде реальна правда, реальний факт, ніби я — талановитіший од Шмідтів; нехай вони мені не рівня, а я вищий од них... то що ж з усього того?.. Хіба моїй душі стане легше з того факту? Реальна правда казатиме одно, а серце моє каже мені іншу річ і не дозволяє мені втихомиритися без них і чутися щасливим без них... Бо я тих людей люблю... і хоч би хто вони були, вони мені — найкращі люди з цілого світу. Вільгельм Майстер каже: «Коли чоловік має чисто все те, що всі люди вважають за щастя, а не стає йому дрібнички, якої ніхто інший собі й не бажає, але яка, на його думку, важніша над усе, то той чоловік — найнещасливіша в світі людина...» Отож вас мені й не стає, дорогі мої! Вас!.. Може, для других людей ви й не цікаві і не потрібні, та мені — вас, самих вас треба!.. Бо вас я люблю... А через що люблю, не знаю, й не скажу... і ніхто мені цього, мабуть, не скаже!..»

І в голові професоровій сам собою перебіг вірш:

І краси в тобі нема,

І душі я не хвалю,

І не любиш ти мене, —

За що ж я тебе люблю?

Ах, назавсіди одна Буде відповідь моя:

Се — тому, що ти єсть ти:

Се — тому, що я єсть я.

«Так! Таки-так! «Се — тому, що ти єсть ти, се — тому, що я єсть я...» І через те нема мені спокою, забуття й щастя... Щастя було тільки з вами!..»

Лаговський згадав, що в нього єсть пам’ятка із щасливого туапсинського життя — фотографічна група з любительського апарата «Кодака», що сфотографував її влітку Володимир. На тій групі приязно сидять коло моря професор, Аполлон і Костянтин.

Він пішов з бульвару додому, взяв зараз заніс того маленького любительського знімка до доброго фотографа, щоб той збільшив фотографію аж до кабінетного розміру та зробив на артистичний лад три відбитки.

За скількись днів карточки були готові. Лаговський приніс їх од фотографа додому і довго дививсь на групу. Очі горіли сухими слізьми, не плакали... Далі він вибрав дві фотографії, для Аполлона одну і для Костянтина одну, і написав на кожній:

Я бачив любий сон: Кавказ... Лісисті гори...

Над морем сидимо — приятелі та я...

Чудова літня ніч... Ми дивимось на зорі...

І люблять всі мене, мов рідная сім’я.

Прокинувся... Я де?! — В Московщині нидію!

Туман... Мороз і сніг... Для всіх я тут чужий...

Та я не проклену мій сон, коротку мрію:

То щастя був момент, безмірно чарівний!

І одіслав карточки поштою до двох братів — Шмідтів. Вони, як здобули його присилку, то наче щось теплеє заворушилося в їхніх душах.

— Бідний він! — сказав молодший Костянтин.

— Справді бідолаха! — згодився й Аполлон. — Ну, та що ж робити: сам собі винен... Або краще сказати: його егоїзм усьому винен. Бо хоч що кажи, а егоїст із нього чималенький...

Потім фотографії, що прислав Лаговський, були сховані. А тоді на якийсь час про Лаговського знов призабули.

Він же знов, як одіслав до братів дві їхні групові карточки, то залишену для себе третю взяв заправив у рамку, повісив на стінці коло столу і, сівши в фотелю, задивився на тую фотографічну трійцю та й довго глядів. І з полегкістю прошепотів: