Андрій Лаговський
Шрифт:
— Та вже ж сам апостол Іван!
— Вибачайте! Такого факту нізвідки не видко, — може, то був і не він. І мені дуже бажалося б довести світові, що то був якраз не апостол Іван, а котрийсь інакший ученик, який по смерті Ісусовій холодно й байдужно забувся про свого вчителя, а через те євангелісти не захотіли навіть називати його на ім’я.
— Нащо ж вам бажалося б того?
— Нащо? На злість християнам! їхній бог Ісус любив того ученика найбільш од усіх, любив більше навіть, ніж вірних йому апостолів, а той чолов’яга безжурно
Він погортав свою записну книжку, нашукав потрібну сторінку і подав Костянтинові.
Костянтин найпередше звернув увагу на заголовок для поемки. Попереду було написано: «Йошуа га-Ноцрі та Єгу-да з Керйоту». Тільки ж цей заголовок був уже замазаний, та й натомість поставлено інший: «Іуда Скаріотський».
— Як на мене, то я б був не міняв заголовка, — завважив Костянтин. — Оригінальна назва: «Йошуа га-Ноцрі та Єгу-да з Керйоту» виходить колоритніша, ніж буденне: «Іуда Іс-каріотський».
— Ну, це я й сам почував, — одказав Лаговський. — Але потім я надумавсь поставити в заголовку саме таке ймення, яке всі християни одразу впізнають та й одразу наберуться
ненависті: «Іуда Іскаріот». Тут у мене певна тенденція: виразна, свідома провокація для християн.
Костянтин задовольнився цією відповіддю та й потиху прочитав:
ІУДА СКАРІОТСЬКИЙ
(Історія озлобленої душі)
І
Чому не коло Вчителя Іуда?
В куточку під оливою він сів;
Ненавистю душа його палає,
Кипить на серці проти Йсуса гнів.
II
Кохав він дівчину, тому три роки:
Та зрадила тоді його вона.
Бажав він помсти, лютував, казився...
Аж чує, ллється мова чарівна:
— Любіте ворогів, прощайте кривду,
Благословіть того, хто вас клене. —
Це ж ти так проповідував, Ісусе!
Ти ставсь для Юди сонечко ясне.
Тебе він слухав, плакав щирим серцем,
Забув про зрадницю, забув любов, —
В твоїй науці мав єдину втіху,
В твоїй науці черпав силу знов.
III
Прийшли оце в Єрусалим на свято —
Як стій заслаб Ісус; в постелю зліг;
І вилежав
І руки грів слабому він Ісусу,
І прихилився до його груді.
— Який ти добрий, Юдо! — рік Учитель.
Який щасливий Юда був тоді!..
Аж ось отут, на святі в Русалимі, їх стріла тая дівчина в’юнка.
Гурток жінок тягався за Ісусом —
Вона пристала до того гуртка.
З закоханими, п’яними очима,
Вона тремтіла, як Ісус ішов.
А в серці бідолашного Іуди Прокинулась минулая любов.
— Естеро, полюби мене! — шепнув він,
Як опинився з нею тільки вдвох.
— Тебе любити?! Та хіба ж це можна,
Коли тут єсть Ісус!.. Ісус — мій бог!
Близь моря — хто погляне на калюжу?!
Ісус — він море, а калюжа — ти,
Я рада вмерти за Ісусів погляд:
Він — сонце, що сіяє з висоти!..
Ударила Іуду в серце заздрість — Зненавидів суперника свого:
— Він — сонце, море й бог, а я — калюжа!.. Естеро! Мало бачила його!
Коли б ти знала, що за вдача в нього!
Це ж бабська вдача!.. Я — так чоловік!..
Він — бог і сонце?! Глянула б учора —
Була б того не вимовила ввік.
Він постував, а хтось йому підсунув Вина чарчину — думав: «підкріпить»,
І як завадила йому та чарка!
Що скоїлось!.. Аж і згадати — гидь!..
Коли б була ти бачила, що сталось, Назвати Йсуса богом не могла б...
Естерка переслухала й сказала:
— Ти не калюжа: жаба ти із жаб!..
IV
Так от чому на одшибі Іуда Сидить попід оливою в кутку І люту думу думає з собою Про кривду й самоту свою тяжку.
Без любки... без Учителя... без віри...
Він тоне, мов знеможений пловець...
Ех, бідний Юдо! Сирітливий Юдо!
Вже знаємо, який тобі кінець...
Костянтин читав поему з великою цікавістю.
— Ви бачите, — перебив його професор, не давши йому й слова, — що я тут до Христа ставлюся навіть дуже об’єктивно. Я вихваляю всякі його моральні науки, я не перекручую його постаті на тенденційно поганий образ. Тільки ж я роблю з нього звичайнісіньку, смертельну людину. Хто так об’єктивно ставиться до Христа, той, напевне, ніколи в нього не увірує...