Андрій Лаговський

Кримський Агатангел

— Ах, Андрію Йвановичу, Андрію Йвановичу! — докірливо сказав Костянтин. — І ви тим думаєте мене й себе одурити? Та хіба ж ви не бачите, що навіть з оцих самих ваших віршів, де ви вчоловічуєте Ісуса якнайбільше, вже дихає ваша прикрита віра в Христа, та й то неабияка?? Ви намагаєтеся одкинути Христа, але ж видко, що Христова етика, Христова мораль — це ж єсть і ваша ідеальна мораль. А через те ви й отепер, проти своєї навіть волі, є вже християнин.

— Ну, вибачайте, Костянтине! — роздратований сказав Лаговський. — Етика в усіх релігіях більше-менше однакова, а в християнській релігії, може, й найслабкіша. Не забувайте, що християнство — дуже фанатична, нетерпима релігія, і така вона була вже й у самого Ісуса. Пригадайте його фанатичну науку: «Повеждь

церкви; аще и церковь пре-слушает, буди тебе яко же язычник и мытарь». Невже треба вам ще гіршого, егоїстичнішого фанатизму, ніж оцей?.. І от таку етику ви ладні були б прищепити людям?! А хіба мало ще інших егоїстичних наук і вчинків у вашого Йсуса? Коли б ви знали, як мене сердить оте його прокляття, що він наслав на смоковницю! Він же її не садив, він її не поливав; росла вона, бідна, коло шляху, на камінню, без догляду, всім на поталу, наче бідна сирота, що про неї ніхто не потурбується, тільки її поневіряють і затуркують усі люди. А Йсус... добряче серце!.. Йшов з учениками, не знайшов на ній плоду — і прокляв!.. Мені й тепер-о аж серце крається з такої несправедливості... Шкода тої бідної смоковниці аж так, наче вона не дерево, а жива людина-сиротина... Наче це трапилося зо мною самим!.. У мене єсть і поезія на цю тему... ось вона... Тільки ви там не читайте четвертої строфи, прохаю вас.

ПРОКЛЯТА смоковниця

(Посвята для тих, хто виріс серед злиднів та й без прихильного слова)

При шляху зростала смоква на камінню...

Хто ішов — топтався по її корінню...

На палючім сонці... без роси й води...

Ще на ній ніколи не росли плоди.

От ішов Учитель — забажав він сісти,

З довгої дороги забажав і їсти:

Став шукати плоду в смоквинім гіллі.

Не знайшов нічого — та й прокляв її.

Припочить під нею сів з учениками.

Луснуло коріння в них попід ногами,

Та й усохла смоква... Бідне деревце!

Ти росла без плоду... Винно ти за це?!

— Може, дозволите прочитати ще й четверту строфу, що ви її заборонили мені читати? — насмілився попрохати Костянтин.

— Та вже читайте, коли так цікаво вам, — неохоче згодивсь автор. І Костянтин дочитав:

Ах, попівство й досі сміє нас навчати:

«Треба неплодюче дерево зрубати,

Треба геть спалити, щоб і попіл згас!» —

Багачі! радійте! віра ця — для вас.

— Ну-у-у! Як вам не сором було, Андрію Йвановичу, доточити отакого кінця! — розсміявся Костянтин. — Була собі гарна поезійка нівроку... справді, може, й лірично-авто-біографічна для вас... а ви несподівано були взяли... і зовсім фальшиво взяли... ще й соціал-демократичну ноту та й пришили отого несмачного кінця! З доброї поезії зробили докторальну, тенденційну газетну передовицю!..

— Та я ж не хотів був, щоб ви читали четверту строфу, — виправдувався склопотаний Лаговський.

— А таки з вас буде колись добрий християнин нівроку! — правив своє Костянтин. — І в той день, як ви підете до церкви, щоб запричаститися, покличте мене... Я піду з вами...

— Та ви самі чи буваєте коли в церкві, циніку ви отакий! — іронічно спитав Лаговський.

— Грішен... рідко буваю... — добродушно покаявся гість, — якось усе часу нема, та й... вибачайте вже, що буду, як кажете, циніком!.. Покаюся перед вами: хоч теоретично я й признаю, що церковна одправа це небесна музика, але... дуже-дуже заграний і заїжджений той музикальний репертуар... Якби чогось свіжішого та оригінальнішого!

— Нігіліст із вас, нігіліст, дорогий Костянтине! Он що! — розлігся сміхом Лаговський. — Ви не то що не християнин, — ви,

мабуть, свідомий атеїст!

— Ні, ні! Тільки не свідомий! — комічно виправдовувався той. — Мені страх як хочеться вірити й молитися і навіть, коли б можна, то й містичні надпориви мати і таке інше. Тільки ж біда, що хочеться в християнстві чогось оригінальнішого, поетичнішого... ну, хоч би скитського, розкольницького... Завіряю вас совістю, що я недавнечко страх як цікавився історією старообрядового протопопа Аввакума, і дуже щиро спочував йому, і дуже щиро захоплювався думкою, що правити службу треба не на п’ятьох, а на сімох про-скурах!.. Це ж велика ідея!..

— Костянтине?! — розвів руками професор.

— Авжеж! У тім — велика ідея, чи взяти п’ять чи сім про-скур... Не смійтеся! Між службою на п’ятьох і на сімох про-скурах лежить неоднаковість величезна!

— Неоднаковість таки величенька! Цілих дві проску-ри! — зажартував професор.

Розмова перепинилася, бо ввійшов Федір.

XIII

Професор загадав Федорові подати їм гарячої чорної кави. Костянтин пив без великої охоти, а професор, навпаки, припав до кави, як качка до води. Видко було, що той наркотичний напій більше йому дає сили, ніж їжа...

— А коло науки ви багацько працюєте? — допитувався гість. — Чи все коло пантеїзму?

— Багацько, бо коли доба має в собі аж двадцять чотири години, а життя моє самітне, то треба ж чимсь заповнити оті щоденні двадцять чотири години. Часу мені стає на все: і на свою математику... чисту й прикладну однаково... і на пантеїстичне читання, і на те, щоб читати всесвітню літературу.

— У вас серйозний науковий талан, і шкода було б, якби ви занедбали науку, — завважив Костянтин.

— Ах, мені до того мало діла! Сам я особисто не високу думку маю про свою вченість або краще сказати — ніякої думки про неї не маю. Може так, що мені краще б випадало бути, як то каже Гомер, «пастирем стад непорочних», ніж писати вчені книжки: а може бути знов — що я аж науковий геній! Та це — про мене! Мені до того байдуже. Знаю тільки, що моя натура тягне мене до науки і в мене єсть охота працювати науково — через те я вчений... Я не заплющую очей на те, що це інстинкт егоїстичний.

— Та й коло поезії заходитеся, бачу, чималенько, — докинув Костянтин. — Тільки знаєте, що мені здається? Щоб бути послідовним аскетом, треба б було вам зовсім од поезії одсахнутися, бо за поезією навряд чи знищите своє «я» вкрай!.. — зажартував він.

— Не спорюся! Може, воно й так! — сміючись одказав Лаговський. — Тільки ж не забувайте, що й східним аскетам ніяк не щастило убити в собі свої пориви до віршування. Єсть такий перський поет Енвері, з передмонгольських часів. То він з грубим гумором казав, що так само як у жіноцтва буває щомісяця неминуча слабість, так само й на поета щомісяця находить нестерпуче свербіння — вірші віршувати:

Ох, віршування! хронічна хоробо!

Кинеш мене? Чи не кинеш до гроба?

Бідні поети! Мабуть, як жінкам,

Треба щомісяця слабнути вам?!

Мовчки красується квітка лілеї,

Хоч язичків — ціла сотка у неї,

От було б гарно — лілеєю стать:

Жить поетично — й чарівно мовчать!

— Щасливий ви, щасливий чоловік! — задумливо проказав Костянтин. — Ви тікаєте од життя, але я вам по правді скажу, що ви більше попускали корінці в сьогочасне життя з його інтересами і більш смакуєте життя, ніж хто; бо для вас і в одшельництві жити — цікаво... бо ви маєте собі для життя дорогі ідеали та завдання, бо ви знаходите собі в житті смак, gout de vivre¹... Адже ж ви не нудите світом, марне питаючи себе: «навіщо жити?!» Релігія, наука, поезія, музика, філософія, теософія... ну, скажіть: хіба ж це не надто живії ваші годівничі корінці? Хіба ви скидаєтеся на розповсюджених тепер чехівських героїв, які знеохочені геть з усього та й абсолютно не знають: куди їм притулитися? чим зацікавитися?..