Андрій Лаговський
Шрифт:
— Тільки ж я не піду! — вирішив він після довгенького вагання. — Я вже сім’ю Шмідтів поховав, і нехай вони мене поховають.
Натомість він послав свого слугу Федора до сусідньої оранжерейної квітниці замовити на четвер дорогого, розкішного букета з чайних рож. Як надійшов четвер, Федір заніс того букета до господи Шмідтів разом з візитовою карткою професора, без усякого привітального напису.
Генеральша звеліла поставити квітки в вітальні на столі. Зачали сходитися гості. Кожен звертав увагу на велетенського чудового букета, а іменинниця всім оповіщала, що ті квітки —
Та Лаговського не було. Вже в світлицях Шмідтів аж гуло од гостей, а Лаговського не було. Генеральша пішла навідатися до кімнати Аполлона, чи не там, часом, Лаговський сидить із її синами.
Всі тройко молодих Шмідтів знаходилися вкупі в Апол-лоновій світлиці, навіть Володимир, який, другим разом, неохоче був заглядав до Аполлона. Та тепер йому треба було попрохати в брата запонку й шпильку до галстука. Він стояв коло шухляди, а Аполлон нишпорив у ній. Наймолодший, Костянтин, мовчки сидів на дивані.
— Слухайте, Аполлоне та Костянтине! — звернулася до синів генеральша. — Сідайте на візника та й зараз привозьте сюди Андрія Ивановича, бо сам він, мабуть, і не вирядиться ніяк.
Володимир похмуро повернув до матері голову:
— А чи ви, мамо, дозволите, щоб він, чужа людина, не подавав мені руку тут, у вас?.. Вашому синові в вашому домі?
— Чого ж би він мав тобі руку не подавати?!
— Бо я його побив... — процідив Володимир.
— Як побив?! — жахнулася мати.
— Як побив? Так, як звичайно б’ють нахабних людей... Стусонув його кулаком в обличчя, трепенув у груди... Він покотився...
— Боже-господи!.. Побив слабу, недужну людину!.. Чому ж це так сталося?
— А тому, що ваш любий Андрій Іванович насмілився назвати мене падлюкою та й заявив, що руки не подаватиме.
— За що?! За що?! За що?!
Володимир промовчав. Далі — поправив галстука на шиї. Далі — кліпнув оком на братів і звільна проказав тихішим голосом і на нікого не дивлячись:
— Я йому був сказав, що його любов до моїх гарненьких братиків, а надто до Аполлона — це щось .непевне... Etwas Armenisches1.
Генеральша безпорадно поглядала на всіх трьох синів. Володимир дививсь у куток. У середнього, Аполлона, палахкотіло обличчя. Молодший, Костянтин, з іронічною зневагою позирав на найстаршого брата.
Мовчання перервав обурений Аполлон:
— Я ніколи в світі був би не подумав, що з тебе, Володимире, така плюгава скотина! — аж гукнув він. — Мамо, ми з Костянтином зараз поїдемо й привеземо Андрія Йвановича і скажемо йому, що ви йому дозволяєте, коли він схоче, не здоровкатися з Володимиром... Ходімо, Костянтине!
І вони як стій пішли. Володимир понуро мовчав.
— Ой, робіть, що хочете! — простогнала знесилена генеральша. — І нащо я про це довідалася!.. Була б краще нічого не знала!.. А то тепер усі гості дивляться на букет та питаються: «Де професор? чом його нема?» — а я що їм казатиму?
Вона благальним голосом удалася до Володимира:
— Голубчику! Милий мій синашу! Та перепроси Андрія Йвановича!.. В нього серце добряче, він почує твоє прихильне слово — та й одразу
І генеральша безсило впала на диван.
— Ну, добре, — кисло сказав Володимир, — зроблю все по-вашому... Ідіть до гостей.
Генеральша одійшла, а Володимир став дивитися в вікно, вниз на шлях. За двадцять хвилин під’їхав візник. На санках сиділо троє людей. В тому, хто був посередині, Володимир легко впізнав професора Лаговського.
Передпокій і роздягальня у Шмідтів знаходилася внизу, а вгору до покоїв вели дуже парадні сходи, встелені червоним сукном, яке придержувалося блискучими мідними пали-цями-поперечками на кожній приступці. Володимир вийшов на горішню площадку тих сходів, де стояло два великі лаврові дерева в діжках, і, перехилившись через поренчата, глядів, як роздягалися внизу коло жердки професор і два молоді Шмідти.
— Аполлоне! — гукнув згори через бар’єр Володимир. — Іди-но ти швидше сюди... тільки сам... без нікого!.. Я маю тобі щось дуже важне сказати.
Аполлон збіг по сходах на горішню площадку. Володимир його перестрів і, плутаючись, промимрив:
— Заведи Андрія Йвановича найпередше до своєї світлиці і покинь його самого... Я зайду туди і, сам на сам, щиро попрохаю в нього вибачення... Скажу, що справді я вкрай винен перед ним...
Молодші брати запровадили Лаговського до Аполлоно-вої хати й залишили його на самоті. Сказали, що зараз прийде старший брат і покається.
Професорові було страх ніяково. Він уже жалкував, нащо він дозволив Аполлонові та Костянтинові раптом витягти себе сюди... За хвилину двері одчинилися... З’явивсь Володимир...
Очі їх зустрілися. Володимир зачав глядіти кудись у куток і невиразно бубоніти якусь надуману промову. Він, очевидячки, перепрошувавсь перед гостем: та той не зміг з його балачки второпати ані слівця, бо замість людської мови чув од Володимира якесь ведмеже бурчання. Не дожидаю-чися, доки Володимир добурчить те, що мав сказати, професор швиденько підійшов до нього, привітно взяв його за руку та й так держав, не пускав. Володимир звів на професора очі. Той лагідно осміхнувся. На обличчі в нього було написано самісіньке прихилля до Володимира.
— Годі, годі, дорогий мій! — сказав він з неприневоленою щирістю. — Краще йдіть запрохайте сюди вашу маму. Мені не хотілося б зустріти її одразу на людях.
Та тут двері знов одчинилися, і на порозі професор побачив генеральшу Шмідтову. Коло неї держались обидва її молодші сини.
Генеральша кинула бистрий погляд, побачила, як Лаговський пригорнув обома долонями руку її старшого сина, — і в неї одлягло од серця. Щаслива усмішка заблищала в її очах. Вона швиденько наблизилася до професора. Той схопив її руку та й покрив довгими-довгими поцілунками. Вона була зворушена, він був зворушений, всі були зворушені. Навіть Володимирові, було гарно на душі.