Анна Киевская
Шрифт:
— Не ворушись, дай моєму лікареві полікувати тебе.
— Навіщо це лікування, коли я маю померти?
— Хто тобі каже про смерть?
— Хіба ви не перемогли мене? Хіба мене не повинні позбавити життя?
— Або руки!
— Візьміть моє життя, ви цього заслужили, але більше не калічте мене!
— Ти забуваєш, що я тебе переміг. Отже, я й вирішуватиму.
— В ім’я любові до Мори вбийте мене! Вільгельм схопив пораненого за одяг і рвучко підвів його.
— Що ти сказав?.. Звідки ти знаєш Мору?
— Байдуже
— Спершу ти все мені розкажеш!
— Ваша величносте, відпустіть його, бо задушите.
— Перенесіть його до мого шатра!
Згодом Пилип, з якого скинули брудний, подертий одяг, лежав, помитий, але ще дуже немічний, на ліжку в герцогському таборі. Біля нього сиділи Олів’є Арльський та Ланселен де Бове й розтирали його тіло, все в страшних синцях. Увійшов герцог і мовчки дав себе роздягти. Потім він заліз у цебер з теплою водою; перед цим у ній вимочили трави, якими лікують гематоми.
— Залиште нас самих!
Усі вийшли. Двоє чоловіків зосталися самі. Вільгельм, примруживши очі, охкав у своєму купелі від задоволення. Він занурив у воду голову, змиваючи з неї землю й кров. Коли герцог підвів голову, то побачив, що Пилип утупився в нього поглядом. Якийсь час вони недовірливо дивились один на одного. Нарешті герцог озвався:
— Розкажи мені про себе.
— Мені нема чого розказувати, ваша величносте.
— Ти й досі хочеш померти?
— Як ніколи!
— Тоді скажи мені, чому ти згадав ім’я Мори? Звідки ти його знаєш?
— Пам’ятаєте, як ви впали в лісі у Германії?
— То й що?
— Одна молода жінка вам допомогла, а друга жінка, старша за першу, промовила при вас це ім’я.
— Звідки ти це знаєш?
— Я там теж був.
— Ти входив до почту королеви?
— Начебто.
— Це не відповідь. Ти сказав занадто багато або занадто мало. Я наказую тобі розповісти мені, хто ти.
— Знайте, герцогу Вільгельме, ви мені не володар. Я належу вельможі Шонійському. Тільки життя моє належить вам, ви його виграли в чесному двобої, тож візьміть його!
— Якщо я зараз візьму його, то вчиню злочин, і Бог мені цього не простить. Ти виступив месником за полеглих на війні людей, ось чому я й згодився прийняти твій виклик. Я знав, що мене ніхто не переможе, бо не було підступу ні з мого боку, ні з боку нормандських командирів. Причиною поразки французів стала їхня легковажність.
— Це мене мало обходить. В ім’я любові до королеви Анни вбийте мене!
— Хто ти?
Пилип затулив долонями обличчя. По його поранених щоках котилися важкі сльози. Цей його розпач розчулив Вільгельма. Він виліз із купелю й підійшов до бідолашного Пилипа.
— Чому ти не хочеш звіритися мені?.. Я клянусь на хресті нашого Господа, що ніколи нікому не розповім того, чим ти зі мною поділишся.
— Покляніться, що ніколи нічого не скажете і їй.
— Клянусь.
І тоді Пилип усе розповів.
Вільгельм
— Ви мовчите… Тож самі бачите, що я маю слушність, прагнучи смерті.
— Тільки не від мене ти її знайдеш!
— Після всього, що я вам розповів, я не можу більше жити. Королева ніколи не повинна дізнатись, що сталося зі мною.
— Хто їй розповість про це? Принаймні я цього не зроблю. Хіба ти забув про мою клятву?
— Я сподівався, що ви, дізнавшись про моє кохання до неї, вб’єте мене.
— Безперечно, когось іншого я вбив би. Але ти, як і я, кохаєш королеву чистим коханням. У мене не вистачило б мужності зробити з собою те, що зробив задля неї ти. Ти сподівався зажити слави в боях, гадав, що королева, почувши про цю славу, спитає себе: що то за хоробрий рицар з таким потворним обличчям? Ти прагнув навіть більшого: аби поголос про твої подвиги примусив її забути про твоє скалічене обличчя.
— Я не зажив слави й не став рицарем…
— Якщо ти згоден, то я матиму собі за честь надати тобі шляхетний титул рицаря.
Пилип здивовано подивився на герцога.
— Але ж я вам не належу!
— Це не має ніякого значення. Я рицар і можу посвятити в рицарі кожного, кого схочу, а особливо того, хто гідний цього!
Розділ двадцять третій
ІРИНА УХВАЛЮЄ РІШЕННЯ
У короля Генріха був украй поганий настрій. 1054 рік видався найгіршим роком його правління. Скориставшись із його прикрої поразки в Мортмері, Байстрюк зневажив свого монарха й наказав будувати замок у Бретеї, неподалік від Тійєра, передавши його під командування хороброго Вільгельма Фіц-Осберна. За звільнення численних бранців, узятих до полону в Мортмері, проклятущий герцог вимагав, щоб король визнав законним його право на завойовані землі, в тому числі й землі Жоффруа Майєннського, якого герцог також полонив.
Навіть більше, король мусив відбиватися від докорів своїх графів та баронів: вони закидали йому те, що він довірив командування французькою армією своєму братові Еду, а той, мовляв, виявив хоробрість тільки в пограбуванні селянських обійсть, у торгівлі церковним майном та в зґвалтуванні дівчат. Найзапеклішим був Рауль де Крепі, який казав, що він остерігав короля.
Але найбільше невдоволення викликало в короля те, що королева, нехтуючи категоричною забороною, й далі підтримувала листування з його небогою Матільдою і навіть, як йому доповідали його шпигуни, із самим герцогом. Анна цього не заперечувала й зневажливо сприймала суворі застереження чоловіка.