Анна Киевская
Шрифт:
— Я відповідаю за нього, як за самого себе, і ладен бути йому хрещеним батьком.
Розпорядник проголосив:
— Перед вами благородна жінка, Анна, королева Франції, її супроводжують почесний рицар та панове судді. Вони прийшли вручити вам приз турніру, присуджений рицареві, що найкраще володіє мечем і палко прагнув здобути перше місце, рицареві, який сьогодні гідно бився в рукопашному поєдинку. її величність королева просить вас люб'язно прийняти цей приз.
Анна розкрила приз і простягла його Госленові. Той підвівся і, згідно зі звичаєм, поцілував королеву та двох дівчат. Розпорядник турніру повів королеву й дівчат на їхні місця, а тим часом у залі знову почалися танці.
Розлігшись
Немовби змовившись, вони одночасно зітхнули й відвернулися один від одного, намагаючись приховати, хоч надворі було вже темно, що мрії збудили в кожного непогамовну хіть; від цього обом зробилося ніяково. Це їхнє одночасне зітхання розсмішило хлопців.
— Вставай, друже, деякі думки бувають згубні! Я знаю одне місце за фортечними мурами, де є гарні, добрі дівчата й не скупі ні на пестощі, ні на любощі. В цей славний день ми заслужили право розважитись!
— Ти, як завше, маєш слушність. Іди туди сам, вибери мені якусь ніжну, лагідну дівчину й приведи її сюди. Я певен, що в темряві вона покохає мене не вагаючись.
Олів’є не наважився сказати Пилипові, що хоч зовнішню красу він і втратив, зате набув внутрішньої, душевної; але хлопець знав, що дівчата рідко доходять такого висновку.
Взявшись під руки, вони повільно — Пилип іще накульгував — пошкандибали кам’янистою дорогою попід фортечним муром.
Розділ двадцятий
ІРИНА
Упродовж 1053 року стосунки між королем Франції та його васалом герцогом Нормандським чимдалі псувалися. Анна й Матільда зі смутком і тривогою спостерігали, як пориваються зв’язки між двома країнами. Генріх зі страхом дивився, як його молодий і неугавний сусіда утверджує свою владу новими перемогами, незважаючи на постійні бунти, що їх зчиняли нащадки Річарда II, Вільгельмового дядька, яким король інколи допомагав військом та провізією.
Відлучення герцога від церкви, до якого вдався папа Лев IX під тиском руанського архієпископа Може — адже Вільгельм порушив заборону на своє одруження, — ще більше загострило ситуацію. Цей присуд страшенно вразив Вільгельма, який щодня ходив до служби Божої. Одначе він відмовився розлучитися з Матільдою, яка щойно народила йому ще одного сина. Охрестивши немовля, ігумен монастиря Бек Ланфран одразу ж вирушив до Рима з наміром заступитися за герцогське подружжя.
Анна теж знову завагітніла і з нетерпінням чекала пологів. Лікарі та повитухи радили їй дотримуватися цілковитого спокою. Тож для неї скінчилися прогулянки верхи в лісах Дре й Санліса, свята в замках Єтампа, Парижа та Мелена, ковзанки на замерзлих ставках. Тепер їй лишалося сидіти, мов старій бабі, в жіночих покоях. Вона слухала балачки графинь, годувальниць та вишивальниць, і час минав дуже повільно. Хоч би Матільда була поруч! Але їхні країни тепер були в стані
Навіть Олів’є Арльський та його пісні вже не могли розважити королеву, до того ж Генріхові ревнощі часто ставали на заваді юному трубадурові, і він не міг провідати Анну, наспівати їй нову мелодію чи прочитати нового вірша. Олена, незважаючи на маленького Філіппа, якого вона доглядала, почувала себе в цій країні чужою і ніяк не могла навчитися розмовляти мовою франків. Вона тяжко переживала безпутство Ірини й усіляко намагалася приховати його від королеви. Дівчина, нічого не пояснивши, розірвала свої заручини й пригрозила піти до монастиря, якщо її примушуватимуть вийти заміж за Клемана Туссакського. Її почуття до Рауля де Крепі щодень ставали глибшими. Тим часом вона мусила сидіти біля своєї молочної сестри, і це робило її такою похмурою, що зрештою Анна ображено сказала їй:
— Я здогадуюсь, тобі не дуже приємно сидіти відлюдно зі мною, та все ж таки ти могла б бути веселішою!
Ірина нічого не відповіла, тільки схилилася над своєю роботою і ще дужче насупилась. Ох, ці нескінченні зимові дні у вогких і темних замках!
У січні 1054 року Анна народила сина, якого на честь його діда назвали Робертом. Генріх, що готувався невдовзі рушити на Нормандію на чолі однієї з двох французьких армій (другою командував його брат Ед, з яким король за умов, що склалися, мусив помиритись), прийшов привітати дружину й приніс їй у подарунок золотого ланцюжка.
— Дружино моя, хай Господь віддячить вам за нашого другого сина. Ви ощасливили мене. Я прошу вас молитися за мою перемогу у війні. Я збираюся виступити й захистити королівство, яке мені передали в спадщину мої батько й мати і яке я теж хочу передати, з Божої ласки, нашому синові Філіппові, розширивши наші володіння за рахунок земель, що їх несправедливо утримує Байстрюк Нормандський.
— Але ж, ваша величносте…
— Я дуже прошу вас, дружино моя, припинити будь-яке спілкування з ним і з моєю небогою Матільдою. Ми перебуваємо в стані війни, а ви королева Франції. Якщо мене, з Божої волі, спіткає нещастя, згадуйте про мене!
Одужавши після пологів, Анна відразу подалася з Парижа до Санліса — на велику радість Ірині, яка таким чином дістала змогу знову наблизитися до володінь графа Валуа.
Перше ніж приєднатися до королівського війська, Рауль де Крепі попросив дозволу привітати королеву. А що й Ірина наполягала на цьому, то Анна згодилася прийняти графа. Ще нездужаючи, вона лежала на високому ліжку з підгорненими завісами, що стояло біля каміна у великій замковій залі. Граф видався їй іще вищим і похмурішим, ніж звичайно. Щойно він увійшов, серце в неї забилося швидше, долоні спітніли, вона мовби відчула якусь небезпеку. Зроду королева не переймалася такою огидою до людини, яка завжди намагалася зробити їй приємність і щоразу, коли Анна гостювала в Санлісі, підносила їй найкращу здобич, здобуту на полюванні чи на риболовлі. Жоден подарунок, навіть отой яструб у його руці, на якого вона дивилася так зачаровано і якого граф підніс їй вельми поштиво, не зміг похитнути її упередженості до нього.
— Королево, я не хотів піти на війну, не побачивши вас іще раз. Я прийшов попросити, щоб ви молилися за мене, й запевнити, що другого такого відданого й щирого васала ви не маєте і що ним я залишуся повік.
— Що ви цим хочете сказати, графе? Я вас не розумію. Ви називаєте себе відданим справі короля, бо ви — королівський васал. Однак я відчуваю у ваших словах якусь незбагненну для мене погрозу…
Рауль де Крепі зрозумів, що зайшов надто далеко.
— У моїх словах немає ніякої погрози, королево. В них є тільки вияв — може, трохи надмірний — моєї щирої приязні до вас.