Анна Киевская
Шрифт:
Наприкінці лютого 1054 року вони супроводжували королівську армію; нею командував сам король, що забажав розгромити Нормандію. Забившись під покривало з вовчої шкури, що обважніло під холодним дощем — він не вщухав від самого їхнього виїзду з Дре, — вони вели неквапну розмову.
— Ти й досі не доказав мені своєї розповіді, яку почав того грозового дня, коли ми з тобою познайомилися… Пригадуєш, ти розшукував мене… Я чогось весь час думаю, що йшлося про королеву… Невже я помиляюсь? Чому ти мовчиш? Хіба я не розповів тобі всього про себе, навіть того, чим я не дуже пишаюсь?..
— Олів’є, любий мій Олів’є, я відчуваю до тебе глибоку приязнь, ти й сам знаєш… Але час минув… Мене вже не цікавить те, про що я хотів у тебе спитати… Тому й мені більш нема чого тобі розповідати. Що ж до мого минулого, то буде краще, як ти нічого про нього не знатимеш. Не подумай, що це з мого боку неприязнь, просто я більше не хочу про все те думати.
— Даруй, що своєю безглуздою цікавістю я роз’ятрюю твої давні рани. Не вбачай у цьому нічого поганого, це звичайний вияв моєї любові й бажання допомогти тобі.
— Завдяки твоїй любові, Олів’є, а також любові вельможі Шонійського життя здається мені не таким похмурим. Іноді я навіть забуваю про своє страшне обличчя й скалічену ногу.
— Розкажи мені всю правду! В очах у тебе я бачу твою душу.
— Жінкам гарна душа ніколи не замінювала гарного обличчя. Сам бачу, який страх я наганяю на них, який я їм бридкий.
— Не всім! Хіба ти забув про оту привітну подавальницю з корчми на березі Сени? Я добре помітив, що ти їй сподобався, а проте тоді ти знітився більше, ніж тепер. Тобі приніс полегкість королевин бальзам.
На щастя, сутінь приховала рум’янець, що проступив на обличчі в Пилипа. Він знав цю мазь; її виготовили грецькі лікарі з Києва за порадою княжни, яка особисто розпитала про її склад у новгородського знахаря. Мазь тамувала біль від опіків і гоїла рани. На прохання трубадура Анна склала список необхідних рослин і наказала зарізати молодих птахів, жир яких був потрібен. Королева дала цю суміш Олів’є і задумалась. Як Олів’є здогадався, що вона має деякі знання в медицині? Про це ж відомо тільки Ірині та Олені.
Олів’є не наполягав. Пилипові здалося, що його друг задрімав. Він поринув у мрії, вщерть заповнені нею, мрії, ледь позначені смутком. Коли і його почав долати сон, Пилип мимоволі вимовив уголос її ім’я:
— Анна…
Поруч заворушився його друг. Пилип відчув, як той дихнув йому у вухо:
— Тобі, тільки тобі одному я зізнаюсь: як і ти, я потай кохаю її і ладен померти за неї… Не бійся нічого й мовчи… Як і ти, я кохаю її безнадійно. Для неї я тільки музика, що ділить ліжко з її чоловіком. Я дізнався від її дам, що вона не гнівається на мене за це.
— Мовчи!
— Ні, дай мені сказати… Ти, ти можеш зрозуміти мене, бо теж кохаєш її і знаєш її набагато давніше за мене…
— Що ти хочеш цим сказати?
— Не гнівайся, ти ж бо був у почті, що супроводжував її до Франції? Тож ти побачив її раніше за мене. Хіба ні?
— Еге ж, звісно, але я ніколи до неї не підходив. А з тобою вона любить грати й співати.
— Це правда, нас єднають музика й пісні, які ми складаємо: вона — про
Пилип випростався.
— Ти знаєш її пісні? Можеш показати їх мені?
— Збираючись у дорогу, я одну з них переписав.
— Покажи!
— Завтра, коли розвидниться.
— Ні, зараз!
Олів’є покопався в торбі, що лежала в нього під головою, і дістав згорнутий трубочкою пергамент; товариш одразу ж вихопив пергамент у нього з рук. Притиснувши до грудей дорогу пісню, Пилип поповз до багаття, що кидало в темінь останні відблиски. Потім накрився з головою накидкою, розв’язав на пергаменті стрічку й, запинаючись, почав читати при миготливому тьмяному світлі:
Благословенна будь, Пречиста діво, Твій образ супроводжує мене від Новгорода, З волі твоєї в мене народився ніжний син, Наповнивши щастям серце моє сумне. Хай з волі твоєї він проживе довге й добре життя, Співаючи славу тобі й сину твоєму. Я назвала його Філіппом, Таким любим мені ім’ям…Сльози затуманили Пилипові очі, і він не міг далі читати, але все його єство сповнилося щастям. «Вона не забула про мене, — думав він, — вона не забула про мене…» Так, він став страховиськом, опинивсь у вигнанні далеко від Русі, але вони дихають одним повітрям, і Анна не забула про нього!
Заспокоївшись, він повернув Олів’є згорнутий пергамент і одразу ж заснув.
Наступного ранку дощ ущух. Королівська армія захопила графство Евре, спаливши й пограбувавши все на своєму шляху і не зустрівши справжнього опору, а потім повернула на Мант, де перегруповувалося підкріплення з Парижа. Перше ніж вирушити на Руан, Генріх вирішив зачекати звістки від молодшого брата.
З допомогою графів Валуа та Клермонського Ед зібрав своє військо в Бовезі і, перейшовши річку Брель у містечку Омаль, яке він сплюндрував, проник до Нормандії. Тут він, як і королівська армія, ніде не наштовхнувся на вороже військо, його воїни зустрічали лише злидарів; та й ті, почувши про наближення французів, що вбивають усіх, хто потрапляє їм під руку, палять села й грабують будинки та замки з надто слабкими залогами, намагалися втекти світ за очі. Рауль де Крепі аж здивувався, що вони так легко здобули перемогу. Він поділився своєю стурбованістю з Едом та Гі де Понтьє.
— Панове, ви бачите, який я стурбований. Від самого початку війни ми зустрічаємо на своєму шляху самих селюків, жінок та дітей. Жодного вояка. Я добре знаю герцога Вільгельма і не здивуюся, коли виявиться, що він підготував нам пастку й нападе на нас саме тоді, коли ми найменше цього чекатимемо.
— Помиляєтесь, Раулю. Байстрюк знає, що наше військо більше за його й не зважиться помірятись із нами силою, — сказав Ед, зневажливо засміявшись.
— Я з вами згоден, вельможо, наша армія приголомшила нормандців.