Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Владко Владимир Николаевич

Артем підійшов до чаші й ножа, підняв їх з землі, уважно оглянув. Жоден з помічників віщуна не насмілився перешкодити йому.

— Да, — сказав Артем, — непогані речі! Коли б мені пощастило знайти їх у нашій печері, я був би дуже радий. Ну, гаразд. Гей, ви, звільніть цих хлопців!

Не випускаючи з рук чаші й ножа, він підійшов до помічників віщуна, які й досі тримали двох зв’язаних рабів. Вони слухняно відійшли, скоряючись виразному жестові Артема. Але раби не наважувались ворухнутися. Вони божевільними очима дивилися на Артема, мов благаючи порятунку. Артем зрозумів: раби вважали його за такого самого віщуна, як Дорбатай,

і думали, що він хоче вбити їх. Адже він тримав у руках священні речі.

— Та не бійтеся, друзі, — мовив Артем лагідно. — Цим ножем я робитиму зовсім не те, що ви думаєте. Ось!

Він хутко перерізав мотузки, якими були зв’язані раби.

— Можете йти до своїх. А хто вас зачепить, матиме діло зі мною!

Він злегка підштовхнув рабів. І враз вони кинулися бігти, не оглядаючись, шалено розмахуючи руками. Артем подивився їм услід і повернувся до Дорбатая:

— Ну, вставай, старий. Годі тобі лежати. Адже й підстав для цього немає. Один якийсь пістон біля нього вибухнув, а він удає, мов цілий снаряд влучив у нього… Вставай!

Дорбатай повільно підвівся. Обличчя його було забруднене, сиве волосся скуйовдилося. Очі спідлоба дивилися на Артема — люто й вороже. Але зробити щось віщун не наважувався. Помовчавши, він схилив голову й вимовив тихим голосом кілька слів.

— Добре, добре, — розсміявся Артем, почувши переклад тих слів. — Гаразд, визнаємо, що я дужчий за тебе. Хоч ми це знали й без тебе. Але тепер хай знають усі!

Він озирнувся. Весь натовп прислухався до його слів, намагаючись зрозуміти їх. В очах скіфів він, Артем, був чудодієм. Людина, що дихає димом; людина, що викликає з-під землі вогонь і грім; людина, що збила з ніг славетного Дорбатая; людина, яку оберігає страшний білий дракон… Тисячі очей дивилися на Артема, дивилися з пошаною і страхом.

І тільки дві пари з них дивилися на нього непримиренно й люто. Перша належала старому віщунові, що втратив сьогодні свій авторитет. Друга — кривобокому Гартакові, який був розбитий у цій боротьбі вщент, хоч і не брав, нібито, в ній участі. Навіть купка знатних скіфів-багатіїв не трималася тепер так гордовито, як раніше. Бородаті багатії про щось жваво розмовляли: чи не обговорювали вони те, щоб оголосити молодого чудодія головним віщуном?.. Артем засміявся, подумавши це.

Дмитро Борисович щиро потиснув руку Іванові Семеновичу:

— Мушу сказати, що ви все це чудово вигадали!

— Чому я? Артем брав у цьому таку ж участь. Крім того, йому належить і честь виконання, хіба ж не так?

— Ну, з Артемом ми окремо поговоримо. Що ви скажете, Лідо?

Дівчина ледве стримувала сміх. Це була реакція після нервового напруження цього ранку. Тепер, коли грізна небезпека розвіялась, Ліда рада була б стрибати, бігати, чимсь розряджати нервовість.

— Ну, як, непогано вийшло? — спитав збуджено Артем, підійшовши до товаришів. — Принаймні я певний, що раніше вони такого не бачили. До речі, Дмитре Борисовичу, що робити з тими священними речами? — вказав він на чашу й меч.

— Віддати помічникам віщуна, — сказав Іван Семенович. — Коли ми їх залишимо в себе, це буде образою. Ні, ні, Дмитре Борисовичу, я розумію, що вам хотілося б залишити їх, але не можна. Подивіться, коли хочете, — і віддамо.

— Ех, шкода… — пробурмотів Дмитро Борисович, якому дуже не хотілося розлучатися з цікавими речами. — Такі купи хмизу звикли до зовсім інших видовищ. Свідки цьому — ці речі.

Чи уявляєте ви собі, товариші, як усе відбувалося? Оцим кам’яним ножем Дорбатай перерізував горло жертви, яку тримали його помічники. Кров жертви стікала в цю золоту чашу. Тоді Дорбатай або котрийсь з його помічників відрубував ще жертві праву руку й кидав її в повітря. А кров у чаші ніс сам на верхівку купи й поливав нею священний меч. Такою, скільки я знаю, і була стародавня скіфська відправа з жертвами… І цією відправою Дорбатай загрожував нам!

Розмова раптом увірвалася. До науковців під’їздив Сколот. Його обличчя цього разу посміхалося. Голос звучав лагідно й дружньо. Він казав:

— Сколот вітає чужинців з перемогою над Дорбатаєм. Сколот хоче сказати вам, що він не припустив би, щоб віщун здійснив свої загрози. Але так вийшло краще, бо все обійшлося без бійки. Тепер ніхто не може торкнутися вас. Сколот запрошує вас до себе. Ви будете його шановними гостями.

Так, принаймні, звучали його слова після подвійного перекладу Варкана, який переклав на грецьку мову, і Дмитра Борисовича, що перекладав уже остаточно, з грецької. Іван Семенович виступив наперед:

— Я хочу сказати Сколотові ось що. Мене й моїх товаришів дуже дивує, чому ми чуємо ці щирі запрошення лише від нього самого. Адже в нього є молодий син, Гартак. Чому не запрошує нас і Гартак? Хіба він, Гартак, вороже ставиться до нас?..

Це був хитрий і рішучий хід у складній, заплутаній грі. Якщо Гартак теж запросить товаришів бути його гостями, то він уже не матиме права чимсь шкодити їм. Священні скіфські звичаї не дозволяли цього.

Сколот слухав те, що перекладав йому Варкан, і його брови нахмурювались. Артем стежив за обличчям Гартака, який наче ховався серед почту Сколота. Він бачив: кривобокий одразу зробив був такий рух, наче бажав утекти, щоб не запрошувати. Але це було неможливо. Гартак зіщулився, увібрав голову в плечі. Очі його бігали по сторонах, уникали погляду чужинців, зокрема — Ліди. Але ось почувся голос Сколота. Старий вождь говорив урочисто і владно; і тільки вимовивши останнє слово, він глянув на сина. Цього було досить.

Кланяючись і вимушено всміхаючись, Гартак заговорив, розводячи руками. Навіть без перекладу було зрозуміло, що він просить пробачити йому і запрошує чужинців бути його гостями.

— Гаразд, — відповів Іван Семенович, — тепер ми погоджуємося і приймаємо запрошення. Ми будемо гостями Сколота й Гартака! І незабаром з’ясуємо все, що нам треба.

10. БРОНЗА І ЗОЛОТО

— Непоганий, зовсім непоганий вершник вийшов з нашого Артема, — жартував Іван Семенович.

— Що там я! — так само жартівливо відповідав Артем. — Може, я з самого дитинства мріяв бути кавалеристом. От, подивіться краще на Ліду. Це справді клас! Сидить на коні, наче ніколи з нього і не злазила!

— А про мене забули? — поскаржився Дмитро Борисович. — Адже, слово честі, ніколи в житті досі не їздив верхи!

— А Іван Семенович — наш справжній командир. Мабуть, він зможе вийти на змагання з першим-ліпшим скіфом, — закінчив обмін жартами Артем, — хоча б і з нашим другом Варканом, що їде поруч з нами.