Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Владко Владимир Николаевич

— Що таке? — щиро здивувався юнак.

Дмитро Борисович голосно розсміявся:

— Ну, це просто чудово! Варкан щиро хоче подарувати Артемові одну з своїх шкірок. Мовляв, у мене багато, а в мого молодого друга немає. То хай він візьме одну й почепить її на вуздечку свого коня! Ха-ха-ха, Артеме, це надзвичайно! Майте на увазі, що це — дуже благородний вчинок. Варкан розлучається з великою коштовністю в його розумінні, щоб зробити приємність своєму другові. Ну, Артеме, приймемо подарунок?

Юнак відмахнувся:

— А що я з ним робитиму, Дмитре Борисовичу? Я розумію, що для Варкана

це почесна оздоба. Але навіщо це мені?.. Ні, Дмитре Борисовичу. Скажіть Варканові таке. В нашій країні, мовляв, звідки ми прибули, немає звичаю носити такі шкірки. Отже, я йому дуже дякую і прошу залишити подарунок собі. Це буде зрозуміло йому?

— Сподіваюся. Зараз перекладу, Артеме.

Вони їхали далі. І серце Дмитра Борисовича, серце ентузіаста-археолога, раділо більше й більше. Ну, хіба ж він міг хоч мріяти про те, щоб побачити справжнього зубного лікаря скіфів, та ще під час роботи?

Вся група спинилася біля одного з наметів, де зібралася купка скіфів. Люди розступилися перед вершниками; потім, пізнавши Варкана, весело й радісно вітали його. Артем подумав: Варкан має велику популярність серед скіфів!

Перед наметом навколішки стояв старий бородатий скіф. З очей його котилися сльози, але він мужньо тримав рот відкритим. Другий скіф, що, видно, мав якесь відношення до віщунів, бо на ньому був коротенький червоний плащ, схилився над першим, щось намацуючи великими кліщами в роті. Обличчя лікаря було спітніле, на лобі його зібралися великі краплі поту. Мабуть, операція тривала вже довгий час, бо й пацієнт і лікар встигли втомитися.

Пацієнт, стоячи навколішки, тільки мичав і стогнав, зрідка підпираючи підборіддя рукою. Лікар суворо й навіть злісно наказував йому мовчати, ліктем відштовхуючи його голову назад.

— Ну й піклування про хворого! — сказала Ліда.

— Дивно не те, — озвався археолог, — Мене дивує сам цей факт лікування зубів у племені кочівників. За всіма ознаками кочівники не мусили б знати цього. Це належить уже до ознак більшої розвиненості племені… хм…

Нарешті щось хруснуло, в кліщах був уламок зуба. Лікар уважно оглянув його, незадоволено покрутив головою і, пригрозивши хворому, який збирався вже вставати, знову встромив йому кліщі в рот. Операція ще не закінчилася!..

— Досить, досить цього видовища! — скомандував Іван Семенович. — Поїхали далі! — Він повернув коня, подивився вперед і гукнув:

— Оце мені здається цікавішим, товариші! Подивіться, як весело й невимушено обідає ця компанія!..

Чоловік шість скіфів сиділо на землі біля вогнища. Вони зняли свої шкіряні й повстяні башлики, поклали їх біля себе й забули про все на світі, крім їжі. Кожен з них тримав у руці по величезному куску паруючого м’яса. Скіфи роздирали м’ясо зубами і запивали його кислим кобилячим молоком, по черзі схиляючись над великою посудиною, що стояла посередині.

Вони їли мовчки, зосереджено, наче робили якесь священне діло. Варкан гукнув їм кілька слів, ніби вітаючи. Скіфи підняли голови, на мить перестали їсти й відгукнулися, привітно запрошуючи Варкана і його супутників до себе.

— Який гостинний народ, — зауважив Дмитро Борисович. — Дивіться, адже це зовсім не багаті скіфи. М’ясо в них, видно, буває не часто. І от —

запрошують, раді поділитися…

Артем помітив, що й чоловіки і жінки, яких вони зустрічали, найбільше дивувалися з Ліди. Траплялося, що хтось із скіфів просто спинявся, роззявивши рота, і дивився на дівчину, не помічаючи інших чужинців. І це було зовсім не тому, що Ліда їхала на коні: їхні жінки вміли їздити верхи не гірше за чоловіків. Чому ж таке здивування?

Артем сказав про це Ліді, незрозуміло розводячи руками. Але дівчина відповіла, не замислившись і на мить.

— Та це ж дуже просто! Скіфські жінки всі в отих шапках, схожих на кокошники. А в мене на голові нічого нема, я простоволоса.

— Так що з того?

— Для їхнього ока це все одно, як для старого турка побачити жінку без чадри, з відкритим обличчям. Розумієш?

Дзвінкий і важкий стукіт, мов по ковадлу, увірвав їхню розмову. Група наближалась до невеличкої кузні. Здоровенний, до пояса голий скіф у широкому шкіряному фартуху кував розпечену металічну штабу, повільно згинаючи її.

Можна було замилуватися з його чітких, розмірених, дужих рухів. Червоні відблиски від горна падали на його спітніле обличчя. Стальні м’язи надималися під блискучою шкірою рук. Невеличкі бруски металу лежали поблизу горна. Коваль працював, не звертаючи ніякої уваги на глядачів.

Варкан вагався. Він здивовано переводив погляд з коваля на своїх супутників, не розуміючи, що знайшли цікавого його друзі в цьому цілком звичайному для його ока видовищі?.. Але далі він здивувався ще більше, бо Іван Семенович не задовольнився простим спостеріганням кузні. Він раптом зіскочив з коня і підійшов до коваля.

Геолог наблизився до горна і взяв у руки один з холодних брусків металу. З хвилину він мовчки розглядав його, повертаючи в руках. Потім, не дивлячись на коваля, який поклав молот на ковадло і роздивлявся на дивного відвідувача, Іван Семенович так само мовчки поклав брусок на місце й повернувся до свого коня. Товариші запитливо дивилися на нього: Іван Семенович скочив на коня, взяв у руки поводи. Серйозно глянув на супутників і сказав:

— Я згадую наші розмови про печеру і можливості використати скіфські пам’ятки для визначення, чи була в Гострому бугрі руда. Так от, Дмитре Борисовичу, оті бруски, що лежать коло ковадла, — справжня бронза. Цікаво було б узнати, де беруть мідну руду скіфи? Якщо десь поблизу, то…

— Зараз, зараз! — Археолог звернувся до Варкана з запитанням. Потім збуджено заговорив: — Так і є! Скіфи самі видобувають цю руду. Зовсім, каже Варкан, недалеко звідси. Він пропонує, якщо ми хочемо, поїхати туди.

— З великою охотою, — погодився геолог, запрошуючи рукою скіфа показувати дорогу.

Варкан круто повернув свого коня вбік, пригнувся до його шиї і помчав. Товариші ледве встигали за ним.

Вони мчали між наметами й возами через усе становимще. Варкан, мабуть, стомився, ждучи весь час перед тим своїх супутників, що частенько спинялися й розглядали вози, намети тощо. Тепер він вирішив трохи розважитися швидкою їздою.