Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Владко Владимир Николаевич

Зрозумівши, в чім річ, Варкан подав знак двом воїнам.

Вони зняли з себе короткі мечі й передали їх Артемові й Ліді. Артем підперезався шкіряним поясом, на якому висів меч. З Лідою було гірше. Її тоненьку талію довелося обкрутити поясом двічі. Варкан тим часом розмовляв з Дмитром Борисовичем.

— Варкан каже, — переклав археолог, — що це лише про всяк випадок. Звісно, він дав би вам і лук, і стріли, і списи. Але я запевнив його, що ви не звикли до такої зброї. Правда? А як же вам, Лідо, пасує такий меч при боці!

— Спокійно, — голосно

скомандував Артем. — Слухати мою команду! Товариш Ліда, шаблі вгору!

Клинки виблиснули в повітрі.

— Рубай!

І Артем крутнув мечем над головою. Проте Ліда не підтримала його.

— Нам поки що нема кого рубати, товаришу командир.

— Правда, Артеме, побережіть ваші сили, — посміхнувся й Іван Семенович. — Бачите, час уже вирушати.

Варкан віддав наказ воїнам. Артем сховав меч у ножни.

— Добре… Почекаю, поки знайдемо дичину!

Група розділилася. Іван Семенович, Дмитро Борисович і один з воїнів вирушили далі, до становимща. Решта на чолі з Варканом швидко помчала степом в напрямі лісу.

Артем їхав поруч з Лідою. Він бачив, як вона спокійно і впевнено трималась на коні. Золоті її кучері розвівалися, вона міцно тримала поводи і, видно, втішалася з швидкої їзди. Висока жовто-рожева трава била по колінах — добрі коні мчали слідом за Варкановим великим жеребцем. Ось Варкан озирнувся, глянув на Ліду, Артема і схвально кивнув головою. Артем крикнув Ліді:

— І де ти тільки навчилася так їздити верхи? Не знав, що ти ще й це вмієш!

— Раніше за тебе вміла, — задерикувато відповіла дівчина. — Ще два роки тому склала іспити на звання кавалериста!

— Ач яка!..

Коні мчали просто до лісу. Ось зразу закінчилася висока степова трава. Вершники спускалися в долинку, що розкинула свій тьмяний і м’який жовто-рожевий килим перед лісом. Варкан щось гукнув, високо підняв довгий, тонкий спис і повернув убік.

— Що таке?

Коні Артема й Ліди, звичні триматися гурту, звернули й собі. Артем вдивлявся вперед: невже почалось полювання? Але де ж той кабан?..

— Заєць!.. Заєць!.. — гукнула Ліда.

Варкан, пригнувшись на коні, мчав навздогін за зайцем. Сіра звіринка, притиснувши довгі вуха до спини, тікала до лісу великими й нерівними стрибками. Вона кидалася в сторони, поверталася й мчала, мчала…

«Та хіба ж він наздожене? — подумав Артем. — Заколоти зайця списом… Це ж неможливо!..»

Але Варкан мав на меті зовсім інше. Високо тримаючи спис, він чекав лише, щоб заєць опинився на якійсь уявній прямій лінії, вздовж якої мчав кінь скіфа. Тоді Варкан з силою кинув уперед спис. Тонке ратище під час польоту здригалось, наче само шукало свою ціль, повільно опускаючись вниз вістрям. Заєць мчав, заклавши вуха. Ось він стрибнув ще один раз, і в цю мить спис наздогнав його. Вістря пронизало тваринку наскрізь і приштрикнуло її до землі. Ратище стирчало вгору.

Ліда здивовано глянула на Артема:

— Ти бачив колись що-небудь подібне?

— Ні, — визнав Артем.

Це була дивна влучність: Артем читав у книжках

про австралійських тубільців, що влучають у ціль бумерангом. Читав про полювання з допомогою ласо, що, кинуте мисливцем, немов саме зашморгує тварину. Але все це було дрібницею, порівняно з влучністю Варкана. Влучити в зайця списом на віддалі не менше як за двадцять метрів! Ні, коли б Артемові хтось розповів про це, така історія здалася б йому неймовірною.

Тим часом Варкан доскакав до зайця, легко підхопив спис, що стирчав із землі, разом з тваринкою, зняв зайця й причепив його до пояса. Артем і Ліда стежили, мов зачаровані, за кожним його рухом. І коли б Варкан зараз кинув свого списа в хмари, а спис повернувся б звідти з великим птахом на собі, — Артемові здавалося, що він не здивувався б. Випадок з зайцем довів йому, на що здібний скіфський мисливець.

Варкан помітив враження, яке він справив на своїх супутників. Він посміхнувся і махнув рукою в напрямі лісу: мовляв, там буде цікавіше!

Ліс зустрів товаришів приємною прохолодою. Варкан мчав далі й далі. Спочатку товариші їхали між пахучих струнких дерев, більшість яких нагадували сосни. Далі цих дерев стало менше й менше. Нарешті вони зникли зовсім. Залишилися самі листяні дерева, теж якоїсь невідомої породи. Та й вони були невисокі. Ґрунт помітно знижувався, повітря ставало вогким. Вже кілька разів з-під копит коней бризкала вода. Ліда мовила:

— Наближаємося до річки чи до болота…

Нарешті Варкан спинив коня. Він обернувся, приклав пальця до рота. Цей жест був цілком зрозумілий — треба було їхати повільно й обережно. Варкан прислухався й заглядав у кущі. Ще кілька хвилин — і молодий скіф легко зіскочив з коня. Він виразно махнув рукою, запрошуючи Ліду й Артема теж злізти з коней. Обличчя його було зосереджене, він весь час прислухався до якихось, лише йому самому чутних, звуків. Другий скіф прив’язав коней до дерева. Варкан тихо щось сказав йому й подивився на Артема. Юнак знов зрозумів. Він приклав пальця до рота. Варкан кивнув головою і, обережно ступаючи, пішов уперед, його супутники йшли за ним.

Попереду блиснула вода. Це був невеличкий ставок, береги його напівзаросли травою. Кілька великих дерев схиляли свої віти над його спокійною поверхнею.

Помахом руки Варкан спинив супутників. Він підійшов до самого берега, нахилився. Артем придивився з-за його спини: якась важка тварина залишила тут свої сліди, прим’явши і зламавши соковиту траву й кущі. Невже кабан?

Варкан повернувся. Він ішов тепер поруч із слідом важкої тварини, не наступаючи на нього. Ось скіф одв’язав від пояса забитого ним зайця і поклав його на траву-якраз на сліду. Потім він повернувся до товаришів. Він уважно подивився на Ліду й Артема, наче зважуючи, чи зрозуміють вони його. Очевидно, Варкан вирішив, що зрозуміють, бо відразу пояснив жестами, що саме мало відбутися. З молодого скіфа вийшов би непоганий актор — настільки виразно він показував руками й обличчям те, що мусило відбутися тут незабаром.