Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
Згодом він поворушив руками, помацав свої ноги. Ноги й руки були, на щастя, цілі. Жодного перелому, жодного вивиху. Тільки боліло плече від різкого удару об якусь гілку.
Навпомацки Гуро знайшов широке м’яке листя і протер ним скло шолома. Тепер він уже бачив.
Густі хащі папороті. М’який вологий ґрунт. Окремі стовбури дерев поринали в хмари зеленого листя, — такі густі, що крізь них майже ніде не видно було неба. Поранена, якщо не вбита, бабка залишалась там десь, угорі. Тут, унизу, було тихо й спокійно. Гуро був вільний, він міг повертатись додому.
Це було легко сказати.
Куди йти — ось питання. Всюди однакові хащі, всюди ліс. Зв’язатись з товаришами по радіо? Але малесенький передавач у шоломі Гуро забезпечував зв’язок на відстані п’ятсот-шістсот метрів — не більше. Проте Гуро спробував-таки озватися:
— Товариші! Чи чуєте ви мене?
Як і слід було сподіватись, йому ніхто не відповів.
Гуро сів зручніше, збираючись з думками. Справді, що ж робити? Куди б він не пішов, який би напрямок не обрав, однаково в дев’яносто дев’яти випадках із ста він не знайшов би ракети. Ждати тут? Чого, кого? Хто знайде його тут, хто вирушить за ним, хто знає, куди понесла його бабка? Чекати так само було безглуздо.
Нова, страшна думка промайнула у Гуро: на скільки часу йому вистачить кисню?
Він змінив резервуар з оксилітом сьогодні вранці. Після того він навіть не скидав шолома. Втім, ні. Скидав, коли обідав. На обід пішло щось із годину. Тепер — він поглянув на годинник — пів на п’яту. Почалась робота о десятій. Значить, п’ять з половиною годин він витрачав запаси свого кисню. Залишалось ще шість з половиною годин дихання. Небагато, зовсім небагато в його становищі.
— Шість з половиною годин, а потім кінець, — півголосом мовив Гуро. — Добре було б покурити…
Становище було безнадійне. Гуро уважно стежив за тим, як погойдувалося перед ним мережане листя папороті. І в міжгір’ї, де лежить ракетний корабель, листя папороті гойдається так само байдуже, як і тут. Яка нісенітниця! Врятуватись від небезпеки, визволитись із пазурів велетенської бабки, можна сказати, видертись з її щелепів, щоб загинути тут, у хащах, задихнутись від нестачі кисню?.. І це тоді, коли їм пощастило вже цілком виконати завдання: знайдено і інфрарадій, і ультразолото… Нісенітниця!
Краще, ніж будь-хто інший, Гуро розумів, що отаке роздумування нічого не дає, тільки шкодить, бо забирає дорогий час. Зокрема, це було погано в його становищі. Кожна хвилина дихання забирає якусь частину кисню з резервуарів скафандра. І коли він не витрачає цю хвилину розумно, свідомо, не використовує її для врятування, то він сам відбирає у себе життя.
Гуро розумів усе це.
— Стоп, товаришу, — сказав він собі. — Треба вирішити, що робити.
Звісно, треба. Але — що саме? Припустімо, людина заблукала в лісі. Вона може спробувати визначити, де в неї південь і північ, схід і захід, зробити звідси висновки й рушати кудись. Що міг зробити Гуро? Хіба він знав, в якому напрямку лежить ракетний корабель? Ні, він не знав нічого. Південь був для
Великий синьо-червоний метелик покружляв коло його голови і сів на лист папороті, його ніжні крила тремтіли, незрівнянний малюнок на них зібрав у собі найкрасивіші фарби з палітри природи. Метелик повільно посувався вздовж листя, немов чогось шукав. Гуро мовчки дивився на нього кілька секунд і раптом здригнувся. Йому здалося, що з-за дерева, яке створювало глибокий коричневий фон для ніжних фарб метелика, щось визирнуло. Мисливець схопився за пістолет.
Але за деревом не було нічого. Мабуть, випадковий порух папороті під подувом вітру обдурив мисливця. Зляканий рухом людини, метелик знявся з папороті й полетів. Гуро простежив за ним, поки метелик зник за деревами, і криво посміхнувся:
«Нерви, товаришу, у вас не в порядку, — сказав він собі. — Вам уже починає ввижатись усяке чортовиння… Спокійніше, інакше ви собі не допоможете…»
І раптом ніби хтось покликав його на ймення. Мисливець здригнувся. «Я божеволію», — з острахом подумав він… Він здригнувся і несподівано зовсім виразно почув людський голос.
— Чи чуєте ви нас, товаришу Гуро? — питав цей голос. — Прислухайтесь, прислухайтесь, ми турбуємось, бо у вас може не вистачити кисню… Прислухайтесь, ідіть до нас, ми допоможемо вам знайти шлях… Ми певні, що ви врятувались, товаришу Гуро…
Це був голос Василя, він лунав, ніби хлопець був зовсім близько, поряд:
— Ми чекаємо вас, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас, пеленгуйте. Нам пощастило ввімкнути й настроїти потужний радіопередавач, ми шукаємо вас по радіо, товаришу Гуро…
«Ні, це не мариться. Це справді говорить Василь!»
— У вас у шоломі, товаришу Гуро, є рамка. Її треба витягти й поставити так, щоб її площина була скерована просто вперед, куди дивляться ваші очі. Тоді повертайтесь, повертайтесь повільно. Моя мова то тихшатиме, то голоснішатиме. Знайдіть такий напрям, коли мій голос буде якнайгучнішим, і ідіть на нього, щоб він весь час звучав рівно й гучно. Це буде той самий напрям, яким вам треба повертатись додому. Я говоритиму весь час, весь час ви матимете змогу перевіряти напрям. Не забувайте, що треба йти вперед лише тоді, коли мій голос буде якнайгучнішим. Ідіть швидше, бо у вас не вистачить кисню. Товаришу Гуро, ми сподіваємось, що ви чуєте нас. Ми чекаємо вас, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас, пеленгуйте…
Таким самим стурбованим голосом Василь продовжував говорити весь час, викликаючи Гуро і не знаючи, чи чує мисливець його, чи ні…
Гуро випростався. Знервованості його мов і не було. Він навпомацки знайшов на шоломі маленьку висувну рамку.
Так. Він поставив її просто перед собою. Почав повільно повертатись. Голос Василя спочатку потихшав, потім почав гучнішати. Далі, далі, ось він, напрям!
Тепер голос Василя дзвенів просто біля вух, цей приємний, рідний, стурбований голос юнака. Любий Василю! Того разу тебе врятував Гуро; тепер ти врятуєш мисливця!