Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
Але потворні істоти кружляли над головою Гуро, немов збираючись напасти на нього. Ситі тулуби з довгими відростками на кінцях, великі м’які крила, довгі задні ноги, як у коників, — все це було б не страшне. Але химерні їхні голови здатні були будь-кому вселити жах.
Два роги з відростками стирчали на голові кожної величезної комахи. Дві пари щупальців звивалися в повітрі. Щелепи, схожі на серпи, намагалися вхопити Гуро. І настирливе, пронизливе дзижчання!..
Мисливець розумів небезпеку. Навіть коли ці щелепи не здатні були б прокусити скафандр, величезні комахи могли затримати його.
Ховаючись
— Ні, це не годиться. Геть!
Він махнув кинджалом, щоб скинути з шолома комаху. Проте цієї затримки було досить, щоб його обліпили інші потвори. Вони насідали на нього, вони впиналися в тканину скафандра, їх м’які крила били в вікна шолома. Гострий і широкий кинджал мисливця миготів у повітрі, вражаючи комах одну за одною. Гуро біг поміж деревами, відбиваючись від нападу. Комахи не відставали.
Ось дві великі потвори впали з верху на мисливця, ледве не збивши його з ніг. Гуро зрозумів: треба щось зробити, інакше він не відіб’ється. Якщо він міг вражати кинджалом менших, то ці більші могли звалити його самого. Він зіперся спиною об стовбур дерева і витяг пістолет.
— Ну, що ж, давайте!..
Навіть не прицілюючись, він натиснув на спуск. Постріл заглушив дзижчання. Одна з великих потвор, майже в половину самого Гуро, впала. Ще постріл, ще… три комахи лежали на ґрунті. Безпосередня небезпека минула. Тепер можна бігти далі, менші комахи не зіб’ють його з ніг.
Далеко за голими деревами відкривався знову зелений краєвид. Що це? Може, він помиляється?.. Ні, це так. Над далеким зеленим лісом, на скелі майорів червоний прапор. Він здавався дуже маленьким, далеким, але це був він.
Міжгір’я!.. Товариші!..
Дихати стало важко. Невже він не розрахував, помилився? Швидше, швидше…
Новий удар у спину. Гуро озирнувся. Ще дві величезні комахи напали на нього. Прокляті! Вони затримають його, йому не вистачить кисню!..
Два постріли розляглися один за одним. Тільки тепер Гуро відчув, що він украй стомлений, що йому не вистачає повітря і він втрачає сили. Впала тільки одна комаха. В другу він не влучив, він — уславлений стрілець!..
— Так от же тобі, от, от!
Три постріли зробили з комахи безформну купу на землі.
— Товаришу Гуро, поспішайте. Ми на вас чекаємо, поспішайте, товаришу Гуро!.. — лунав у радіотелефоні голос Василя.
Тепер той голос проходив мов крізь вату. Чи це Гуро став гірше чути? Голова немов наллята свинцем, б’є у скронях. Швидше, швидше! Невже він упаде тут, за кілометр від товаришів, бачачи червоний прапор, що майорить на скелі?
Ні, вперед! Хай спотикаються ноги, хай важчають руки, хай безсило хилиться голова, все одно — вперед!
Хитаючись, хапаючись руками за гілки, мляво відмахуючись від комах, мисливець через силу йшов далі. Він не чув уже голосу Василя, він не чув дзижчання огидних комах, він не чув і не бачив нічого, крім маленької червоної крапки прапора вдалині. Ця червона крапка росла на його очах, кликала його, підбадьорювала, вливала в нього
Мисливець повільно посувався вперед. Кинджал випав з його руки і він не підняв його: він не міг нахилитися. Спотикаючись, він брів до міжгір’я, до товаришів, не зводячи очей з червоного прапора на високій скелі.
23. ПЛАН З ПОВІТРЯ
— Хлопець не хоче відходити від мікрофона, Миколо Петровичу, каже: я ще зможу чергувати. Так і поїв, не відходячи від мікрофона. І ось знов сидить.
Сокіл показав рукою на Василя. Риндін відмахнувся:
— Хай чергує. Це все-таки дає якусь надію допомогти Борисові. Коли я чую цей голос, мені здається, що Борис ще може повернутись. Ніби є якийсь зв’язок з ним. Хоч я майже певен, що все це тільки ілюзія, але…
Він відхилив голову. І стільки суму було в його словах, що Сокіл не знайшов що відповісти. Він мовчки надів скафандр і вийшов: так чи інакше, не можна було гаяти часу. Найкращий спосіб забути про горе — працювати. Сокіл добре пам’ятав це правило.
А роботи було ще багато. Правда, інфрарадію вони вже добули достатньо. Проте ультразолота (знайдений Соколом метал був саме ультразолотом) ще було мало. Геолог тільки почав приносити до ракети самородки.
Поклади ультразолота, як визначив Сокіл, були дуже багаті. Скеля, що розсілася від вибуху гранати, розкрила багатюще гніздо. Наче хтось навмисне приготував тут велику кількість самородків ультразолота. Гніздо це було довгасте і зникало далі під скелею. Сокіл зібрав усі самородки, що опинилися зовні, і тепер готував щілину, щоб підірвати скелю далі. Тоді залишиться тільки збирати самородки, вибиваючи їх з породи киркою або лопатою.
Василь сидів біля вікна каюти. Перед ним, почеплений до рами, висів мікрофон. Ось уже шість годин підряд юнак повторював свій заклик до Гуро. Чи чув його мисливець? Василь твердо вірив у це. Інакше не могло бути. Він, Василь, допоможе Гуро знайти шлях до ракети. І юнак не відходив від мікрофона, він нікому не дозволяв зайняти це місце.
— Товариш Гуро вже звик до мого голосу. Не треба, не треба, я посиджу ще, я витримаю, — відповідав він товаришам.
Микола Петрович похмуро працював, приводячи до порядку склад для ультразолота. Старий академік механічно, як машина, переставляв ящики, звільняв місце, складав перші самородки. Але все це він робив мляво, неенергійно.
Вперше за весь час подорожі він підупав духом. Це вже був не той бадьорий Риндін, що досі вселяв усім віру в успіх. Утрата чудового товариша й помічника, занесеного велетенською бабкою, якось вибила Миколу Петровича з колії. І водночас він добре знав, що цього аж ніяк не можна було виявляти. Він намагався бути бадьорим, іноді навіть силкувався жартувати.
Він відганяв від себе думку про загибель мисливця. Але завжди розсудливий і вдумливий, він добре розумів, як мало шансів було на те, що їм доведеться ще побачити Бориса. Проте він не спиняв Василя, він сам з надією прислухався до його закликів. Хвилинами він так само щиро, як і Василь, вірив, що Гуро все чує і поспішає до ракетного корабля. Але так було тільки в окремі хвилини.