Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
— Ура! Ура! Ура! — вигукував Василь, не пам’ятаючи себе від радості. — Пливемо, пливемо, річкою пливемо.
Сокіл і Гуро схвильовано потиснули один одному руки.
Гойдання ракети почало зменшуватись. Корабель заспокоювався на поверхні річки. Василь відчув, що його груди розпирає радість. Їй треба було знайти вихід, треба було щось зробити. Він не витримав.
Забувши про суворі накази Риндіна, про сталеву дисципліну на ракеті, Василь відстебнув ремені, що прив’язували його до гамака, стрибнув униз, на підлогу, і, ледве
Услід йому лунали вигуки здивованих Сокола й Гуро:
— Василю, куди ви?
— Хлопчику, ти що?..
Але Василь не чув нічого.
Як куля, він влетів до навігаторської рубки, підбіг до здивованого Риндіна, який даремно намагався зробити суворе обличчя, ухопив його за шию обома руками і міцно поцілував у щоку гарячим дзвінким поцілунком. Риндін, усміхаючись, похитав головою:
— Ой, пустун! Ой, недисциплінований хлопчисько! От я тобі…
Але в нього самого очі стали вологими. Він не вичитував хлопцеві, а обняв його за шию рукою і разом з ним дивився на екран перископа, на якому швидко пропливали незнайомі скелі й кручі берегів, увінчані зеленими кущами, мережаним листям папороті й дивовижними розлогими деревами.
Ось береги почали відступати. Річка, здавалося, ширшала.
Ракетний корабель, тихо погойдуючись, плив уже поверхнею величезного озера, срібло якого зливалося з далеким обрієм.
Лагідні хвилі м’яко гойдали ракету, що пливла вперед і вперед, гордо піднявши ніс. Дюзи її дивилися під кутом у воду. Хід ракети помітно повільнішав. І ось вона спинилася зовсім.
Риндін обернув до себе схвильоване обличчя Василя:
— Хлопчику мій, іди до каюти. Скажи товаришам, що я даю старт. Я не знаю ще, в який бік ми полинемо — на північ чи на південь, на захід чи на схід. Однаково, хмари надто густі, навіть інфрачервоний екран неспроможний нам показати, де зараз Сонце. І ми не можемо виконати наш обов’язок: надіслати на Землю третю ракету-листоношу. Бач, які хмари?
Він показав на небо. Непроникна темно-сіра ковдра обгорнула його від краю і до краю.
— Нічого, Миколо Петровичу, ми випустимо листоношу з міжпланетного простору, відразу, як вилетимо з Венери! — бадьоро відповів Василь.
— Гаразд, гаразд, там побачимо. Так от, іди до каюти, кажи товаришам, що ми піднімемось наосліп. Будемо шукати шлях, орієнтуватись уже понад хмарами, в міжпланетному просторі. Іди до каюти, хлопчику! Ми починаємо нашу подорож до Землі!
Коли Василь відійшов на крок і озирнувся, академік Риндін сидів біля пульта, знову такий самий зосереджений і серйозний, його рівна постать свідчила про силу й енергію. І тільки сиве волосся виказувало, що в кріслі
Повільно, з легким скреготом, відсунулися вбік і сховалися в стіні металеві віконниці. У вікна вдарило фіолетувате світло Венери — примарне, тьмяне світло планети, населеної химерними страховищами. Чи ж востаннє зазирнуло це світло до ракетного корабля?..
Голос академіка Риндіна пролунав знову суворо:
— По гамаках, друзі мої, по гамаках. За хвилину даю старт!
— Миколо Петровичу, попрощатися треба з планетою, — зауважив Гуро. — Чи побачимо колись її ще?
— Як не побачимо ми, побачать наші товариші. Наша подорож не остання, а перша. На планеті майорить наш рідний радянський прапор. Шлях до Венери відкритий радянською експедицією — і цим шляхом полетять десятки міжпланетних кораблів, — відповів Риндін. — На місця, товариші!
Руки Миколи Петровича лежали на важелях і рукоятках пульта керування. Все було готове, щоб ракетний корабель рушив у політ. Микола Петрович глянув востаннє на сіре, важке, хмарне небо Венери. Пальці його натиснули кнопку.
— Даю старт!
…Стривожена громоподібними вибухами, що лунали над великим озером, знепокоєна хвилями, що буйно билися в береги, над верховіттям вічнозелених дерев, над незайманими хащами піднялася плеската голова дивної потвори.
Великими булькатими очима голова подивилася на озеро, глянула на небо, безтямно подивилася на малесеньку чорну риску, що блискавично мчала небом, поринаючи в свинцеві хмари, і, нічого не зрозумівши, сховалася знову за дерева в хащі, в темряву вологого первісного лісу…
ЕПІЛОГ
Земля чекала…
Астрономи не виходили з обсерваторій; вони відривались від телескопів тільки для того, щоб заглибитись в обчислювання, відривались від обчислювань тільки для того, щоб знов припасти до окулярів телескопів. Щодня, щогодини, щохвилини в полі зору телескопів і рефлекторів могла з’явитись блискуча риска — міжпланетний корабель Миколи Петровича Риндіна.
Не лише вчені, а й усі, хто цікавився долею експедиції Риндіна, всі читачі газет і журналів пам’ятали кожне слово з листів, одержаних на Землі від старого академіка та його товаришів.
Три ракети-листоноші з чотирьох досягли Землі. Одна з них, остання, або не встигла долетіти до Землі, або зникла, загубилась десь у міжпланетному просторі. Але люди вірили: корабель академіка Риндіна вилетів у поворотну путь, він тепер наближається до Землі, він везе чудесні елементи, по які відряджена була експедиція.