Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
Риндін вихопив у нього олівець.
— Досить лише знищити оцю перепону, — він перекреслив олівцем нарисоване Гуро нагромадження скель у вершині міжгір’я, — і вода з річки рине в міжгір’я. Вона піде своїм старим річищем, вона наповнить наше міжгір’я, вона винесе нас звідси, ми опинимося на озері і…
— І дамо старт нашій ракеті, — закінчив за нього Гуро. — Саме так я й думав, Миколо Петровичу.
— Борисе, ви надзвичайна людина! Я просто не знаю, як це чудово! Розв’язано останнє завдання, що стояло перед нами. Друзі
Микола Петрович звертався до всіх по черзі. Очі його сяяли, з обличчя не сходила радісна усмішка. Старий академік, забувши про всі неприємні переживання, про все, що трапилося з мандрівниками за останні дні, радів і сміявся, як дитина.
Гуро затягся з люльки й поклав її на стіл.
— Ну, радий ти, хлопчику? — спитав він Василя.
— Та хіба ж ви не бачите самі? — відповів Василь, стискаючи мисливцеві руку.
— Одну хвилинку, Борисе, — недовірливо сказав Сокіл, що уважно розглядав карту. — Я не розумію лише одного. Здається, майже весь час ми були вкупі…
— Добре, що ви згадали оте «майже», — зауважив Гуро.
— Жодної розвідки ми не організували, — продовжував Сокіл. — Звідки ви довідалися і про те озеро, і про річку, і про нагромадження великих скель у вершині нашого міжгір’я?.. Звісно, я дуже радий почути про все це. Але я не розумію, не уявляю собі тих джерел, якими ви користувалися, рисуючи цей план.
— А ви подумайте, Вадиме, — всміхнувся Гуро.
Василь і собі замислився: справді-бо — звідки Гуро міг довідатися про все це? Навіть Микола Петрович із сумнівом подивився на мисливця.
— Я сподіваюся, що ви не жартували, Борисе? — стривожено спитав він.
— Ні, ні, — весело заперечив Гуро. — Я охоче поясню все. Тільки ось, може, Сокіл догадається сам? Ану, Вадиме, доведіть свою догадливість. Це ж так просто, що не можна не догадатися.
— Мені нема чого доводити. Я не знаю. Здається, тут, на Венері, немає ще довідкових агентств, де ви могли б розпитати про все. І карт Венери я в продажу ще не бачив. Навіть не певний, що їх устиг тут хтось скласти до нашого прильоту…
Гуро голосно засміявся:
— Так, так. Я думаю, що оця карта, — він поклав руку на свій план, — поки що перша… Що ж, на вашу думку, я даремно літав у пазурах цієї бабки? Мені ж однаково не було чого робити в повітрі. А коли людина вільна, вона завжди шукає розваги. Ото я й роздивлявся з пташиного… чи, пробачте, бабчиного польоту, з висоти в двісті-триста метрів на все, що було внизу. Ну, я бачив і міжгір’я, і ті скелі, і озеро, і річку. А з того зробив, як ви бачите, деякі висновки…
Він лукаво посміхнувся, додавши:
— Не міг же я, справді, не використати такого чудового спостережного пункту! Слово честі, це було б злочином!..
24. РИСКА ЗНИКАЄ В ХМАРАХ
Минали дні,
Так само, як раніше Василь і Гуро були мобілізовані на добування інфрарадію, так і тепер вони разом працювали на покладах ультразолота. Робота значно полегшувалася ще й тим, що ультразолото не доводилося носити здалека. Адже поклади його були біля самого ракетного корабля.
Микола Петрович тимчасом перевіряв розрахунки Гуро. Але цього замало: треба було вивчити річку, рівень води в ній, всі природні умови скелястої греблі, що не давала досі воді текти міжгір’ям. Залишалося нерозв’язаним головне питання: чи вистачить у річці води, щоб підняти ракету й винести її до великого озера?
За чотири дні озброєний загін вирушив у похід до горішньої частини міжгір’я. Рада аргонавтів, як жартуючи назвав загальну бесіду мандрівників Василь, вирішила:
— Не відкладаючи, вивчити нагромадження скель в міжгір’ї і, якщо умови будуть сприятливі, негайно зробити в скелях щілини для атоміту. Протягом тижня мусять бути закінчені всі роботи і зроблені вибухи. Інакше взаємне положення двох планет — Землі й Венери — вже не буде сприятливим для старту.
Спостереження Миколи Петровича свідчили про те, що в цьому поясі Венери незабаром мусив початись період злив. Зміна пір року на цій планеті нагадувала зміни під земними тропіками. Наближалася пора злив, коли з ракети просто не можна буде вийти, не рискуючи життям.
Щодня важко хмарилося небо, вже кілька разів проходили невеличкі грози.
Звичайно, на дні міжгір’я ніяка блискавка не дістала б ракети. Проте Микола Петрович таки турбувався:
— Кожна блискавка — це не тільки красиве, ефектне видовище. Кожна блискавка — це складне й загрозливе електричне явище. Самої блискавки я не боюся. Але під час грози з’являються вільні блукаючі електричні заряди. Вони проносяться в повітрі й можуть спричинитися до неприємних несподіванок. Адже наш склад, товариші, повний інфрарадію…
— А ваше ультразолоте панцирування, Миколо Петровичу? — спитав Гуро.
— Зайва обережність ніколи не завадить, Борисе, зокрема, коли ми не знаємо остаточно всіх властивостей наших нових елементів. Хіба ми можемо передбачити, що скаже наш інфрарадій в зоні найбільшого впливу космічного проміння? Ні! Отже, треба вжити всіх заходів.
Ультразолоте панцирування було новою ідеєю академіка. Риндін вирішив, що цей важкий метал може не менш, ніж свинець, захищати від шкідливого впливу космічного проміння. А що ультразолото було дуже м’яке, то відповідна обробка його не завдала мандрівникам ніяких труднощів.