Аргонавти Всесвіту
Шрифт:
Виявилося, що руки рухаються в рукавах скафандра зовсім легко — так само, як і пальці в товстих рукавичках. Відчуття зв’язаності і незграбності, яке було у Галі перший час, виникало тільки спочатку, доки вона не звикла до скафандра. А потім все йшло добре і без найменшої незручності.
Взагалі в цьому надзвичайному скафандрі була безліч дотепних пристосувань. Галя дуже легко навчилася керувати обігріванням. Вона зразу ж намацала маленьку рукоятку в нижній частині шолома, про яку їй сказав Ван Лун, і знайшла потрібний для неї стан. Електрогрілка була, мабуть, десь у тканині костюма, а можливо,
Галі дуже кортіло відшукати в скафандрі мініатюрну радіоустановку, яка дозволяла переговорюватися з товаришами і навіть чути всі звуки, що лунали зовні, поза скафандром. Адже для цього треба, щоб у шоломі був свій власний мікрофон і репродуктор і, крім того, окремий мікрофон, виведений назовні. Галя чудово розуміла все це, недарма вона завжди цікавилася радіотехнікою. Але виявити щось у шоломі чи біля нього їй не вдалося: мабуть, і мікрофон, і телефон були дуже маленькими.
Шукаючи радіоустановку, Галя обмацала вже всю верхню частину скафандра, коли прочинилися зовнішні двері каюти і ввійшли в своєму фантастичному для незвичного ока одязі Сокіл і Ван Лун. Останній зачинив за собою двері, перевірив, чи досить міцно прихопили її криві важелі, що висунулися з стіни, чи не залишилося десь щілини. Потім він повернувся до Галі:
— Нудьгуєте, дівчино, так? — лагідно, хоча, як і звичайно, трохи насмішкувато пролунав його голос. — Нічого, нічого, вже кінець. Прошу стежити за барометром, включаю постачання повітря.
— Та я зовсім і не нудьгувала, а слухала, як ви розмовляли, — відповіла Галя. — І потім зайнята була скафандром. Я ніколи не думала, що він так складно влаштований.
— А що, важко справлятися? — спитав Сокіл.
— Ні, зовсім не так! Він складний, а виходить, що вся ця складність допомагає людині відчувати себе зручно й легко.
— Ото ж воно й є, — задоволено сказав Сокіл. — У нас на астроплані все так! Ну, незабаром почнемо дихати нормальним повітрям, товариші. Ван Лун уже включив!
З вихідної трубки балона із стислим повітрям лився потік прозорого газу. Стрілка барометра анероїда повільно поверталась назад, до показників нормального тиску. І знову вона не квапилася, а повільно просувалась по циферблату, обережно проходячи повз кожну цифру.
— Скільки вже? — почула Галя голос Риндіна.
— Шістдесят, Миколо Петровичу.
— Значить, трохи згодом можна вже йти до вас, а то у мене в рубці повітря наче на Гімалаях…
Серце Галі тривожно стислося. Як вона могла забути про це!.. В астроплані, очевидно, було тільки три скафандри. І Микола Петрович віддав їй свій… Ой, як страшно думати про те, що могло б статися!.. А що ж буде після того, як вони прилетять на Венеру? Невже ж такі передбачливі люди, як Риндін і Ван Лун, не захопили з собою запасного скафандра? А якщо один з апаратів вийде з ладу?..
Наче у відповідь її думкам пролунав знову голос Риндіна:
— Ван Лун, як ви могли забути про резервний скафандр? Його давно вже слід було перенести до каюти.
У Галі відлягло від серця: значить, усе гаразд.
— Шкодую дуже, Миколо
Галя, вагаючись, подивилася на Сокола. Помітивши це, він спитав:
— Що, знову якесь нерозв’язне питання, Галю?
— Так, — сказала вона, — не розумію однієї речі.
— Якої?
— Ось, внутрішнє приміщення астроплана немовби герметично відділене від тих коридорів, які проходять між зовнішньою і внутрішньою стінами астроплана, правда?
— Правда.
— А метеорит пробив тільки зовнішню стіну?
— Ну і що ж?
— Значить, крізь отвір у цій зовнішній стіні могло вийти тільки те повітря, яке було в коридорах… А з внутрішніх приміщень воно не мусило вийти. Втім, повітря весь час виходило, і свистіло… Як же це так?
— А от погляньте сюди, Галю, — відповів Сокіл, вказуючи в куток каюти.
Там, у кількох сантиметрах від підлоги, косим зигзагом зміїлася тріщина. Вона була досить великою, над нею навіть луснула м’яка тканина, що вкривала стіну в цьому місці.
— Від міцного удару метеорита тріснула стіна каюти, — пояснив Сокіл враженій Галині. — Крізь цю тріщину і виходило у відсіки повітря. Воно й свистіло, як ви помітили. Але все обійшлося благополучно, тепер ми з Ваном заваримо і цю тріщину. А ви, Галиночко, в свою чергу, зашиєте і тканину після того, щоб усе було красиво… А ось і Микола Петрович!
Двері навігаторської рубки відчинилися. На порозі стояв Риндін. Обличчя його було похмурим. Жестом він показав: зняти скафандри!
Це було виконано одразу. Мандрівники зняли шоломи і з насолодою, на повні груди вдихнули свіже, холодне повітря. У каюті було холодно, мабуть, усього градусів з десять вище нуля: опалення, ввімкнене Ван Луном водночас з апаратом повітропостачання, не встигло ще підняти температуру до норми.
— Щось трапилося, Миколо Петровичу? — стривожено запитав Сокіл.
Голос Риндіна звучав дуже спокійно, так підкреслено спокійно, як звучить голос відважної людини під час очевидної небезпеки. Академік пощипував вуса.
— Метеорит трохи змінив наш курс, — сказав він.
Три пари очей занепокоєно дивилися на нього. Риндін, усе так само пощипуючи вуса, говорив далі:
— Ви цікавилися, Вадиме, чому не спрацювали наші радіолокаційні установки? Це дуже просто. Вони промацують простір попереду і дещо з боків, щоб в разі появи в їх полі зору метеоритів, негайно автоматично змінити курс астроплана і уникнути зіткнення. Так воно й було весь час. А цього разу радіолокаційні установки не могли помітити метеорит, бо він летів не назустріч нам, а ззаду, наздоганяв нас. І наздогнав. Швидкість нашу він майже не змінив: його маса замала для цього, та і його власна швидкість, хоча й дуже велика, все ж була в значній мірі погашена тим, що ми віддалялися від нього. Але курс він все ж таки дещо змінив, цей міжпланетний снаряд… Земні пости керування вже відзначили неприємну пригоду, запитували мене. Я розповів те, що знав і що міг виснувати. На Землі вже вирахували наше відхилення і зараз почнуть виправляти курс. Але це може спричинитися до затримки… можливо, доведеться знову включати наші двигуни. А поки що ми летимо вбік, трохи ухиляючись в глибину Сонячної системи.