Аргонавти Всесвіту
Шрифт:
— Але ж це означає… — нерішуче сказав Сокіл.
— Нічого ще не означає, — відрубав Риндін. — Якщо б не існувало земних постів керування, нам було б значно важче. А зараз… Ван Лун, ходімо до карт. Ми мусимо самі точно встановити відхилення і допомогти Землі виправити наш курс. Дорога кожна секунда!..
Розділ дев’ятий,
що являє собою щоденник Галини Рижко, в якому вона розповідає про обладнання міжпланетного корабля, про те, чому в подорож можна було взяти дуже мало води, про мініакумулятори і здобуття енергії за рахунок Сонця — і про багато інших важливих речей.
…Чому я вирішила вести
— А шкода, що ніхто на астроплані не веде свого особистого щоденника. Звичайно, особливих пригод у нас не дуже багато, якщо не зважати на головне — удар метеорита, з наслідками якого ми ніяк не справимося. Так, пригод у нас ще менше, ніж у звичайного корабля, який пливе десь у Атлантичному чи Тихому океані, ані бур, ані штормів… І все ж таки непогано було б потім, у майбутньому, повернувшись додому, на Землю, почитати такий щоденник. Одне діло — офіціальний службовий журнал з його записами, і зовсім інше — записи особисті, від душі, з індивідуальними враженнями. Як ви гадаєте, Галю?
Проте, моєї відповіді Микола Петрович і не чекав, а тут-таки знову заглибився в обчислення. Ось уже третю добу він майже не спить, як і товариш Ван Лун. Вони перевіряють курс, побоюючись найменшої помилки в розрахунках. Це все після зустрічі з гидким метеоритом, про який я не можу думати без люті. Стільки накоїти! Микола Петрович і Ван Лун відриваються від праці тільки на лічені хвилини, щоб поснідати і пообідати.
Яка він надзвичайна людина, наш Микола Петрович, і як я люблю його! Я все ладна зробити для нього, — рішуче все, тільки б він посміхнувся в свої короткі сиві вуса, у нього така лагідна, добра посмішка! І як це він може бути завжди турботливим, як знаходить час навіть думати про наш настрій, жартує, вигадує всякі речі. Наприклад, учора він запропонував нам влаштувати змагання, турнір стрільців з електричного пістолета. “Переможець, — сказав він, — дістане звання кращого снайпера астроплана і цілої Венери, оскільки, — засміявся він, — ми навряд чи зустрінемо там когось, хто спробував би відвойовувати таке звання”. Між іншим, по-справжньому змагатися доведеться тільки мені і товаришу Ван Луну (я ніяк не звикну називати його просто Ваном, як інші, він такий завжди глузливий, хоча теж дуже хороший і піклується про мене). На решту зважати не доводиться, особливо на Вадима Сергійовича, який, на мою думку, зовсім не вміє стріляти. А проте Ван Лун іронічно зауважив, що Вадим Сергійович все ж таки може сподіватися потрапити до кращої четвірки стрільців астроплана! Ну, втім, зараз не до жартів.
Всі ми дуже занепокоєні. Земні пости керування ніяк не виведуть наш астроплан на точний курс. Щось заважає. Микола Петрович побоюється, що це трапляється через перекручення радіосигналів, які ми одержуємо. Щось, пов’язане з космічним промінням, а що саме, я ще не зрозуміла. Як зрозумію — обов’язково запишу. А поки що знаю тільки, що з кожним днем радіозв’язок з Землею стає гіршим і гіршим. Слова ледве чутні, такий гуркіт у репродукторі. А тут іще це відхилення від курсу!..
В усьому винний, певна річ, метеорит, який пробив стіну корабля і вплинув своїм ударом на наш напрямок. Як це могло трапитися? Як могла статися така неприємність?
Адже кожному відомо, що такий випадок під час міжпланетної подорожі взагалі є винятковим. Наукові працівники в переважній більшості вважали, що при розрахунках подорожі на небезпеку зіткнення з метеоритом можна просто не зважати. Ми розмовляли про цей самий наш метеорит з Вадимом Сергійовичем і з Ваном (нарешті я назвала товариша Ван Луна, як і всі!). Ось як проходила наша бесіда.
— Пам’ятаю таке: тільки одного разу під час обговорень майбутнього польоту ми натрапили на одного чи двох песимістів, — похмуро зауважив
— Так, так, — озвався Вадим Сергійович, — маленький, худорлявий, в старомодному пенсне. Як же! Він ще сипав цифрами про середню кількість метеоритів, яку щосекунди викидає космос на Землю. А що ж, і від нього була користь. Адже це після тих суперечок Інститут міжпланетних сполучень та Інститут радіозв’язку вже остаточно вирішили обладнати астроплан протиметеоритними радіолокаційними установками. І дуже добре зробили!
— Так… і незважаючи на ті установки, метеорит все ж таки врізався в нас, — так само похмуро додав Ван.
— Від цього також є користь. У подальшому астроплани будуть обладнані круговими радіолокаційними установками, от побачите! — закінчив свої заперечення Сокіл.
Скажу просто — нам здорово не пощастило. Наскочити в світовому просторі на метеорит вважається майже неможливим. За підрахунками астрономів навіть у найгустіших метеоритних потоках, так званих Леонідах, найближчі тверді частки потоку віддалені одна від одної на сто десять кілометрів!
Більше того, я пам’ятаю навіть таку фразу з однієї астрономічної книжки в маминій бібліотеці: “Кожен метеорит у звичайному потоці віддалений від свого сусіди відстанню принаймні в п’ятсот кілометрів”. І це ж — у потоці!
У мікрофільмовій бібліотеці нашого корабля, у книжці професора Оберта я знайшла такі слова:
“Ракета мусить мандрувати по Всесвіту принаймні п’ятсот тридцять років, доки зустрінеться бодай з одним метеоритом. У цьому розумінні мандрівка в міжпланетному кораблі в усякому разі менш небезпечна, ніж, наприклад, поїздка в звичайному автомобілі. Доводячи це, вчені вирахували навіть, що можливість зустрічі ракети з метеоритом під час подорожі Земля — Місяць обчислюється співвідношенням 1:100 000 000”.
Одна можливість на сто мільйонів, один шанс із ста мільйонів — і цей єдиний шанс випав на нашу долю. От уже справді надзвичайне “щастя”!
Ну, взагалі все обійшлося благополучно, якщо не зважати на те, що астроплан відхилився від свого курсу. Проте й це незабаром ліквідується, — так обіцяє Микола Петрович. Я буду дуже рада, він хоч відпочине трохи.
За ці три доби я ще краще познайомилася з нашим чудовим міжпланетним кораблем, яким не втомлююся захоплюватись. І тільки тепер я зрозуміла, який величезний труд багатьох і багатьох наукових інститутів потрібний був для його створення. Скільки вчених працювало над його конструюванням, як сумлінно і продумано зроблені всі його деталі, все обладнання!
Спробую стисло описати тут астроплан і його конструкцію так, як я встигла зрозуміти.
“Венера-1” — гігантська блискуча, загострена спереду “сигара”. Завдовжки вона має понад тридцять метрів, а в діаметрі, в найширшій її частині, — біля семи метрів. З обох боків астроплана містяться маленькі крильцята, а на них по невеличкому ракетному двигуну. На хвості астроплана — три стабілізатори, схожі на плавці риби; між ними розташований отвір головного ракетного двигуна, так зване сопло.
Оболонка корабля зроблена з найлегшого сплаву металів — супертитану; він легкий, проте дуже міцний і твердий. Шліфований супертитан вкриває весь корпус астроплана. А відшліфований він для того, щоб зменшити тертя астроплана в атмосфері під час польоту чи зниження. Під шаром супертитану прокладені ще два шари — штучної мінеральної шерсті і гуми. Це — теплова ізоляція, бо під час польоту в атмосфері астроплан страшенно нагрівається від тертя. А під час польоту в міжпланетному просторі — ще важче: з одного боку, освітленого Сонцем, астроплан дуже нагрівається, а з іншого, тіньового, навпаки, сильно охолоджується. І, мабуть, гума ще може і пом’якшити удар, коли ми під час посадки вдаримося об щось. Не знаю, це я сама придумала…