Архе
Шрифт:
на двох. Вуйко Юлік по-школярськи витягнув губи і випустив дим. Він глянув на
своє відображення у сонячних окулярях Терезки і з блаженною посмішкою
підтягнув штани.
78
– Ти мене звільняєш, Терезко. От ніхто так не вміє, як ти, їй Богу, - сказав
вуйко і виконав довкола неї невеличкий танок п'яної бджоли. При цьому вуйко
вимахував нижньою губою, до якої прилипла папіроска. Папіроска смикалася як
жива. Вуйко махав долоньками на єврейський
Терезка гмикнула. Затяглась «прилучиною» і по-бандит-ськи схаркнула.
– Я себе зараз такккою хіппіскою почуваю, шо то капець!
– довірливо сказала
вона. Ці слова мали слугувати своєрідним камертоном, за яким вуйко будував
подальші речитативи.
– От повернемося на хату, включиш мені Боба Дилана, гаразд?..
– Тю, питаєш! Ти ж знаєш, ми з тобою зараз - останні хіпі. Останні якшо не в
Україні, то у Львівській області точно. Думаєш, зараз ше хтось нашу музику
слухає? ТА НІ-ФІ-ГА! Це тільки ми такі к-кллльові... Ббоже-боже! Подумати
тільки: єдині у всій Львівській області, хто ше слухає «Джеферсонс ейрплейн»!
І перші почали, блін!
– Як у Біблії, - підкинула дровець Терезка.
– Будьмо уважні: з землі прийшли, в землю вернемось.
– А «Пінк Флойда» все одно слухати будемо.
– Точно! Скажу тобі щиро, - Терезка пацнула вуйка по плечу.
– Ми з тобою, вуйку, такі класні...
На вуйковому лиці розлилася посмішка: «Оо-о-о-ооо! Ну такі-і-і-і вже кла-а-а-
асні!..». Вуйкові кортіло обійняти цілий світ, вловити момент звільнення
кожною чутливою волосиною свого тіла.
– Боже, які ми класні, - нагадала Терезка і покосилася на вуйка.
– Вуйку! Ми
вільні! Ні жони твоєї вольтанутої, ні роботи, ні школи! А музика? Ах, ах, яка
з нами божественна музика, вуйку! Ах, «Джетро Талл»! Ах, «Дорс»! А «Пінк
Флойд»?! Ах-ах-ах!
– ТА ТО ОБШЕКАПЄЦ!
– Мене ВЖЕ в'ючить, - закінчила вона пальчиком і завмерла в передчутті.
79
I вуйко не підкачав:
– Ой, правдоньку кажеш. Ми вільні, як перші й останні хіпі! Ми покоління Літа
Любови! Ми діти Революції номер Дев'ять! Ми квіти в люфах автоматів...
– Ми пташки божі!
– Ми ослики!
– Ми песики! Ми качечки!!!
– Ми точечки!!!
– Ми дужечки!!!! МедузочкиН!!!
– Але жми класні!
– і вуйцьо Юлік зіжмурився від щастя, мов котяра. І, ніби
зважившись на подвиг, додав:
– Ми такі класні, шо я ПРОСТО ХУЇЮШ
Терезка шанобливо посміхнулася. «А ти вже хвилювалася, що вуйка не прорве» -
сказав їй голос.
– Ну то вйо, вуйку!
– скомандувала
– Вперед, на колію! Далеко ще?
Вуйко озирнувся і почіхрав задницю.
– Там, - він показав рукою на схід, у темряву крон і паркість папороті.
Терезка поправила наплічник, струсила попіл і підняла голову. У дзеркальцях
окулярів зблиснула паволока хмар. Вздовж неба прокаркала ворона.
Вуйко рушив, на ходу смалячи й розказуючи чергову побрехеньку.
4
– Я, ше як був у такому віці, як ти, мав патла, - почав він.
– Як у Фредді Меркюрі?
– Ну... Може, не такі довгі, як ти собі думаєш... приблизно так десь по вуха.
Але в школі хто би таке допустив?! Написали про мене і про Мацька Пожежу
навіть у шкільній стінгазеті! Казали, галстука заберуть, з комсомолу
виженуть. Але ти ж знаєш, як я тоді страшно хіпував! Тоді вони, значить, шо?
Кличуть мене до директора, так? А він і каже, мовляв, так і так, «Товаришу
Торба, от ми зараз викликаємо Ваших батьків і або ти сам, сука патлата, ідеш
в парихма-
80
херську, або самі знаєте, товаришу Торба, шо тоді ми вам відірвемо...» . Ну, ти розумієш, про шо я. Про значок ГеТеО. А я взяв і не пішов у
парихмахерську! І думаю: а, хай! Хай відривають! А на ранок приходжу до
школи, там у коридорі школярі гасають, а ми з Мацьком такі вже хіпові, стиляги, блін, ну такі, шо ну його нафіґ! А тут біля вікна директор стоїть, нас, видно, чекає, перевірити, постриглися чи нє. Ну, і тут він як гляне на
нас, так всім зразу ясно стало: піздєц пацанам. Розкриває він рота і до мене
так-во: «Товаришу Торба!..». А я таково став, руки в боки, і кажу: «А я Вам
не товариш!». В коридорі тиша, всі на ципоньках, а тута забігає наша
географічка йобнута, та, шо глобуси колекціонувала, з двома глобусами в руках
і кричить на все горло: ...О, так он де він!
Вуйко тицьнув пальцем на кущ папороті. Терезка нагнула черевиком папороть і
серед налипів глиці та злиплого листя побачила головку іржавого костиля.
Скопнула листяний наст. Костиль забитий у прогнилу, врослу в землю дерев'яку.
– Вона?
– спитала Терезка.
– Вона. Тут усе трохи заросло... Далі видно краще.
За кілька кроків вона справді побачила шпалу - вогкий кусень чорної трухи.
Шпалу вздовж і впоперек споясали блискучі траси слимаків.
Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя. Залізна пластина і черговий
чорний костиль. Білі нитки міцелію.
Кроків за двадцять колія показала себе у всій красі.