Архе
Шрифт:
найчутливішого місця душі, яке називають серцем, на тонкій струні причепили
важкезний рояль.
Терезка недовірливо перепитала:
– Скільки, кажете, Ви мали нервових зривів? СІМ?!! ~ Да, я мала сім нервових
сривів!
Слова, мов блискавки, проскочили всередину, і вона відчула, як
(тр і с к а й)
тонка струна обірвалася, і ґранд-рояль зі свистом полетів униз. її ликнула
така легкість, що Терезка заверещала
(прори в а й с я)
(пррррори
Лоскочуча легкість виявилася чистим пухнастим божевіллям, вздовж котрого вона
пролетіла на шаленій швидкості. Прийшло просте знання - не думання, а
пізнання:
Я ПЕРЕЖИЛА СІМ НЕРВОВИХ ЗРИВІВ, ОДИН ЗА ОДНИМ, ІЯ ЗАЛИШИЛАСЯ ПРИ ЗДОРОВОМУ
ГЛУЗДІ! Я ПЕРЕЖИЛА ЇХ І НЕ ЗБОЖЕВОЛІЛА! Я НЕ ЗБОЖЕВОЛІЛА! О БОЖЕ, Я НЕ
БОЖЕВІЛЬНА! НЕ БОЖЕВІЛЬНА!!!
Радість і полегшення навалилися на неї незмірною ношею, перед очима потемніло
112
Остання територія
Місто ховалося в теплій зотлілій імлі. Було красиво.
Красиво дуже - з усіма тими зеленими банями, бурими дахами й дзвіницями.
Терезка й сама ледь не заплакала. Стан її духу нагадував ті відчуття, коли з
операційних швів знімають марлеві пов'язки.
Вітер несе бинти за горизонт.
Поволі Терезка піднялася. Вибрала з волосся сухі листочки, розчесалася, розправила спідницю й озирнулася в пошуках Антона.
Скидалося на те, що в чагарнику вона валялася одна.
Погляд вхопився за дві купки недопалків - білих і рудих. В її голові відразу
ж зародилася історія стосовно походження купок. Сиділи собі хлопець і
дівчина, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, бо «Треба, Настюха, побаза-рити». Він - бикуватий і самозакоханий, вона - блядовита, але...
Терезка завмерла. Десь уже вона це чула... Ні, вона ніби ледь задрімала, та
вчасно спохопилася. «Цікаво - сама вигадала, а ледь не купилася!»
Тільки Терезка знала: те, що було вигадкою в звиклому світі, її світі (у
всякому випадку - попередньому світі), виявлялося правдою в сусідньому.
З нею була жінка. Божевільна. Номад.
– Кинув мене, гад.
– сплюнула Терезка і сама ледве почула, що сказала. Голос
був далеко-далеко...
Вона зітхнула. Всередині легенів ковзнула приємна прохолода, як від плачу. На
душі було так дивно, як ніколи.
Дивно-дивно.
Ну просто ШАЛЕНО дивно. (Так дивуються курчата, коли вилуплюються з
колумбового яйця.)
Під ногами зблиснула копійка.
Монета номіналом у 10 коп. чеканки 1982 року. Ну хто ще міг загубити монету, крім їхньої знайомої пані «Прилуки-будь особливим»?
113
?*?
Знову тілом пробігся легкий струм і злегка задежа-в'ючило.
Певно, старій і досі видається, що зараз кінець вісімдесятих. Не оправилася
після фіаско московської Олімпіади.
Божевільна. Номад.
Номад.
Адже я колись користалася з їхніх послуг. І не раз.
Всі ми це робили. У дитинстві. Декотрі з нас погубилися. Пам'ятаєте?
На кілька подихів вона справді повірила, нібито божевільна Марія на
прізвисько Плоскогубці перенесла її в інший вимір. І що дивне дежав'ю - це
загадки з дитинства.
Оглядовий майданчик заповнила групка туристів - жодних видимих ознак
номадизму. Терезка відчула, як повертається тривіальність, а разом з нею - і
затишок. Все в порядку. Світ залишився таким, яким і був.
Але думка, що вона вже НЕ ТУТ (от кумедно! А ДЕ Ж?!!), не полишала.
«Можливо, саме так це й виглядає? Ходиш, ходиш, розглядаєшся, аж тут бац!
– і
ти вже не тут, а хрінзнаде. І все-то ніби й таке саме, але відчуття ж
інші...»
«Хитро, - подумала вона.
– До біса хитро задумано. Вірити, не вірячи. Те, що
я люблю. Врешті-решт, це завжди гра з самим собою.»
Вийшовши з території Високого Замку, Терезка попрямувала в напрямку вулиці
Коптської, щоб зорієнтуватися, як іти додому. Зупинила її явна мішанина букв
у назві вулиці.
Замість
вул. БЕРАНЖЕ чомусь писало:
вул. НАБЕРЕЖНА
114
Кілька вдихів і видихів вона вчитувалася в напис. Стільки ж часу дивилася на
руки з невідступною думкою: ЦЕ ЯКАСЬ ГРА! Ні, вона не спала, принаймні, наразі ознак сну (окрім неправильної назви вулиці) виявити не вдалося.
Всередині шлунка щось смикнулося. Терезка витягла адресу.
Стара будівля світила сірим небом, що проглядало крізь почорнілі від пожежі
вікна й діри в даху. На масивних, перекошених дверях білим коректором хтось
написав:
ОСТАННЯ ТЕРИТОРІЯ
«Будинок собі як будинок, абсолютно такий же, як і на Беранже, - шепотів
голос, котрий заспокоював сам себе.
– Тільки чого мені так дивно? Ніби я
сплю, хоч і розумію, що спати я ну ніяк не можу, справді, не можу ж я спати і
думати, що я не можу спати... це однозначно ДУЖЕ ХИМЕРНА ГРА».
Відчинити двері - раз плюнути.
В обличчя їй війнуло потойбічним штином гнилизни, а перед очима відкрився
зелено-чорний коридор, завалений найнеможливішим непотребом. Цей шлам
здавався настільки строкатим, наскільки взагалі можуть перебувати в