Архе
Шрифт:
Вітер.
Підійшовши до стіни, маестро підбирає з підлоги вуглину і виводить на стіні
кривуляки:
Истина ошеломляюща;
она настолько невероятна,
что мы каждую секунду предаем ее
ради жизни во лжи
Точно, думає він.
– а ше допишу: «Параша - 5м вліво», але думки ці надто
серйозні, аби втілювати їх у життя прямо тут і зараз.
біі
Дах на перекошеному будинку справді найцікавіше місце для Експериментів. День
стає вечором - холодні
вітром. Час Об'єкта №5.
Зліва височіє іржавий кістяк будівельного крана: прямий стовбур, пряма
стріла. По ньому можна зорієнтуватися, наскільки високий дах у будинку 7/18: кабінка оператора знаходиться всього на п'ять метрів вище. До гака на стрілі
кріпиться потужний прожектор, важкий і темний.
Як тільки-но вилазиш на дах, перші хвилини важко думати про інше, окрім як
про вітер. Тут його справді багато. Маестро не раз думав про зв'язок, прокладений вітром між вулицею Нестерова, цим дахом і перетягами у коридорах
кашлюківського лабіринту - таких сильних, що валять із ніг.
Коли дивитися на прудкі синьо-сірі хмари, йде обертом голова і здається, з-
під ніг вислизає земля. Небо міняється швидко, як у кіно.
Саме цієї пори на площадці панує особлива атмосфера: те, що Коклюші називають
сферичністю. На даху брати Кашлюк торкалися вершин своєї творчості. Тут
проводилися їх найкращі гепенінґи. Під час таких дійств Толік-піротехнік за
півлітра горілки погоджувався лізти у кабінку крана і смикати за ручки: гак
із прожектором натужно їздив уперед-назад і освітлював дах. Справжня Опера
скрипу.
ТУТ ВІТЕР
250
251
На даху чекає підготоване кашлюками обладнання. Дві дебелі колонки, драм-
машинка на табуретках, схожий на футуристичний архітектон клавішний
синтезатор, обмотаний фольгою мікрофон і безмір коаксильних кабелів під
ногами. Об парапет стоїть сперта електрогітара. На табуреті темніють обриси
підсадженого на процесор акордеона «Донбас». З акордеона стричать катетери, якими біжить повітря. Акордеон дихає.
Анти-одуди першими вилазять на дах і починають метушитися біля апаратури.
Маестро подає руку, допомагаючи піднятися на дах Каті. Та спершу передає
камеру, потім вилазить сама.
Маестро вчепився у мікрофон. Із дивним дрожем у глибині нутра він
спостерігає, як гості вмощуються на парапеті. Сутеніє. Хмари пришвидшуються.
Він відчуває плинність усього довкола себе. Відчуває, як наростає
інтенсивність барв. Мікрофон скрипить і фонить.
– Любі друзі, ми вітаємо вас на концерті атмосфєріческої музикі «Нєопубл»...
Катя з камерою напівприсядки кружляє довкола маестро, але той, як і годиться, не звертає
пробу роздуває міхи. Олежик торкається руками клавіш на синтезаторі, і з
колонок починає линути грізне гудіння. Сашко накидує ремінь гітари і смикає
струну. Повітря лящить від моторошного скреготу. Костя незворушно припалює
цигарку, прикриваючи вогонь спиною. Погляд за обрій. Серйозний тип.
– Настроєніє мьортвих ворон создаватиме шумовий проект «Звєзда Менделєєва».
Викликати живих ворон буду я, ваш покорний слуга. А наразі - музика!
–
вигукує маестро улюблену фразу і видає пронозливий звукоряд.
І на даху починається те, що можна тільки пережити, рухаючись лицем уперед.
Шум лиється рікою шиплячих приголосних. Звук огортає прозорим сірим шиплячим
целофаном, плівка розбухає і шириться,
252
стає сферою, стратосферою, ноосферою,
віднаходить свої акустичні полюси і закручується на них у вихори, яскраві, просторові, багатомірні - майже видимі вихори звукової свідомості. Маестро
скидає акордеон, і той, як живий, продовжує сам стискатися і розширятися, мов
якась кібергусінь. Моторошне, сновидне враження.
Маестро піднімає руку долонею до горизонту і починає сотати невидимі сувої
чогось ковзкого.
Коли на горизонті з'явиляються перші птахи, Женя вигукує:
– Сніма-ай ва-арон! Барони летят!
Катя направляє камеру в керунку, звідки тягнув невидимі сухожилля маестро. На
майже чорному вітряному небі намічується величезна зграя ворон.
Крики ворон непомітно вплітаються в музику. Маестро відчуває, як зливається в
єдине ціле все, що є тут і зараз.
– Сюди, сюди, до мене!
– підкликає маестро. Рукою він тримає невидиму нитку.
Він відчуває, як уся неозора каркаюча плахта летить за одним птахом. Варто не
відривати погляду від очей тої найпершої ворони, і всі решта опиняються у
нього на вуздечці.
Ворони повільно завертають. Вони вловили вихор шуму, закрученого «Зорею
Менделєєва», і тепер описують коло по уявних внутрішніх стінках. Ворони
розтягуються воронкою діаметром у кільканадцять кілометрів. До самої лінії
обрію, все ще видимої крізь контрастність темряви неба і останнього світла
дня, до самої лінії єднання хмар і горизонту кружляють ворони. Центром
циклону, що утворив їх лет, стає дах будинку: циркулюючий кокон звуку, а в
ньому шестеро людей під самісіньким небом.
Ґєлчання птахів стає гучнішим. Маестро повільно, плавно завертає зграю у
чимраз щільніше коло, радіус якого зменшується до кількох кілометрів. Сила