Архе
Шрифт:
елементарно. Масони скрізь. От візьмімо...
На хвильку маестро віддається польоту мислі.
– Ну от. Бачиш?
– маестро показує пальцем на розкладну канапу, де вони лежали
останню годину.
– Перед вами - найгнітючіший, а потому найвдаліший проект
злих геніїв із КҐБ. А іменно - полка над ліжком. Точніше, над твоєю головою.
Спробуйте самі здогадатися, куди вони вели з цією поличкою. Кажде утро ти
просинаєшся і перше, що бачиш - опосрєдствоване
кімнаті. Вони - це межа, вище якої підійматися означає боляче стукатися. А ше
врахуй усі ті фарфорові уточки, качечки, писаночки, пивні пляшечки, попільнички з попільцем і так далії, по лібрето. Кажде утро, старий. Кажде
утро.
– Кажде утро?
– Ка-а-а-ажде утро!
Маестро з абсолютно серйозним виразом киває. Кілька секунд він бореться з
бажанням порадити Коклюшеві сходити до лікаря і перевірити нирки - у нього, мовляв, дар від бабки - але вигадує щось набагато краще:
– До слова, хлоп'ята, ви б не відмовилися замутити зі мною одну пантомімку? У
мене єсть тут кілька інтересних ідей. Не буду скривати, це пов'язано з
«Неопублом».
При згадці про «Неопубл» брати Коклюші стихають, як малі діти.
234
– Главнетам - органічно рольку зіграти. Ну, ви пойняли, да? Ви риб'ята
талановиті. Вам це ні капельки тяжко не буде.
Да.
Маестро хвилю совається застеленою целофанами канапою. Він думає, яку б
цікаву штуку встругнути з Коклюшом-енурезником.
Маестро завмирає і розпливається в посмішці.
– Тобі, Олежик, у мене особливі побажання.
Олег втискається у канапу, пробуючи уникнути долі. Але маестро невблаганний.
Він посміхається.
– То ти погоджуєсся?
– А шо треба робити?
– Нє, спершу кажи, чи погоджуєсся. Кажи: хочеш померти героєм і попасти в мій
безсмертний «Неопубл»?
Олежик вагається: мабуть, і справді не знає, чи варто жити далі, коли вже
трапилась така нагода. Киває. Маестро муркоче до себе ласкаві й ніжні слова
любові.
– Отож, добродію глубокоуважаємий. Тобі судилося відправитись у тил врага.
Будеш работати під прикриттям. Себто під псеудом.
Очі Олежика ясніють:
– Під криптонімом!
– шепоче він. В очах спалахує вогонь.
– Да. Іменно так. Під криптонімом, якщо завгодно. От, почнемо прямо зараз.
Скажи: тобі нравиться ім'я «Антон»?
4І5
Маестро переводить свій зміїно-окулярний погляд на стіну цього барлогу і
спотикається об свіжий доробок антиодудів: збільшена до розмірів плаката
поштова марка. На марці зображені космічна станція «СОЮЗ Т-11» і двоє
космонавтів у шоломах. Маестро придивляється
семилисник ґанджу. Маестро поправляє окуляри і з непідробним здивуванням
впізнає у космонавтах Сашка та Олега. Під маркою напис: 235
БРАТИ КАШЛЮКИ 365 ДІБ У КОСМОСІ
– А з тобою, Сашко, я б узагалі хотів зіграть у тандемі. Сашко кліпає. Треш-
брати нічого не розуміють, але
слухають із небувалою увагою.
– Головне: імпровізація. А там подивимось.
– Ну, маестро! Ну скажи, шо ти задумав? Шось епохальне, та? Ну хоч би
натякни!
Але маестро наче й забувається.
Він каже:
– Хлопці, а давайте краще на ваших гостей подивимося. Може, вони шось цікаве
нам підкажуть. Камо грядеши, так би мовити, і што дєлать, - маестро обводить
братів Коклюшів зміїним поглядом, і ті посміхаються зухвалості його мислі.
Несподівано - так несподівано, що брати Коклюші вмить переконуються у
демонічній природі маестра - до кімнати вервичкою входять троє заспаних, з
перекошеними тер-пугою обличчями омців.
– Здарова, рєбята!
– крізь спазм відрази до самого себе видавлює усмішку
перший. Від цього він проясняється світлом боротьби і видається Коклюшам
перемагаючим зло титаном.
– Дай пакурю!
Брати Коклюші все ще в прострації, чи, як модно тепер казати, зомлілі в
малімонах (або, для естетів високого стилю: нав'ючені в щтанах). Олег насипає
в бульбік дрібку трави.
З рук у руки вони передають бульбік перемагаючому зло омцеві. Той елеґантно
припалює собі запальничкою і затягується так глибоко, що здається - в
дитинстві йому вшили в грудну клітину вакуумний компресор. Омчанин передає
бульбік своєму товаришу, і той затягується не менш ретельно. Врешті баклажка
опиняється в руках мініатюрної дівчинки у перуці з вибіленими дредами.
236
– Катя, - видавлює вона, не розтуляючи вуст. Легені її повні диму, з грудей
рветься кашель, але Катя терпить до останнього.
Мовчанка. Катя видихає, кашляє і запаморочено трясе головою.
– Я Женя, - каже перший омчанин.
– А це Костя. Ви нє протів, єслі ми у вас
нємнога паживьом?
Маестро переводить погляд з одного іноземця на іншу. Він розпливається в
задоволеній посмішці й подумки тріумфує: саме те, що потрібно. Перед ним -
ах!
– відкрилося Дао.
– Квант, - представляється він, витягує перед собою руку з кишені й розкриває
долоню. Женя збирається потиснути її, але завмирає.
На маестровій долоні лежать два гральні кубики: Зіб