Архе
Шрифт:
Виявилось, омці незле володіють українською. Легким, не обтяженим зайвими
канонами суржиком Женя перепо-вів історію їхніх поневірянь.
Прийшли, мовляв, рік тому на двірець в Омську і заскочили в перший потяг - і
так через цілу Росію. Омці назвали це «пілігримкою на собаках». Вони
потрапили на осінній з'їзд «Рейнбоу», але довго там не затримувалися, а
помандрували псами на захід. Зимою відлежувалися в Одесі на хаті в якогось
старого гіпі, з яким
відсутності господаря, вчинили на флеті невеличку пожежу і, поки сусіди
давали інтерв'ю перед телекамерою (згоріло ледь не півбудинку), потихеньку
добралися на двірець, а звідти - на Київ. Але потрапили чомусь до Львова.
У Львові омська трійця вирішила зависнути до кінця червня, а потім махнути на
Шипіт.
– Ми вам мєшать нє будем, - запевнила Катя.
– Дєнь-другой паживьом і свалім к
чьорту на кулічькі. Ми, вапшє, к Індєйцу приїхали, знаєте Колю Індєйця?
Чєрнушніка злоснава? Ет' ми к нему прієхалі.
237
Маестро запевнив, що знає всіх львівських чорнушників, як облуплених, а Колю
Індєйца - як пес буду. А до чорта на порічки вони завжди встигнуть.
Він зауважив, що Коля Індієць наразі набирається сил у психушці для нових
подвигів, тому - маестро робить делікатний жест долонею, ніби поправляє в
повітрі невидимий кучерик на кремі - тому він бере на себе відповідальність
за їхнє здоров'я і благополуччя. Маестро задоволено посміхається, побачивши
черговий знак долі: саме завдяки його старанням Індієць зараз насолоджується
стаціонарним харчуванням, а заодно і синдромом Котара. Маестро провів разом
із Колею направду незабутній тиждень у мандрах притонами львівської Індії. У
самому кінці маестро запропонував Колі виглянути з вікна одного будинку по
вул. Набережній, відомого серед львівських опіюшників як «Остання територія»
– лабіринту коридорів і кімнат, що перебував під наглядом треш-
концептуалістів. Коля виглянув.
І, як сказав Петрович, «геть чисто здурів».
І от омці замовкають, а найхоробріший, найчесніший і найрозумніший з них (це, звісно, Женя) запитує:
– А как ВИ наживаєте? Чєм Львов-та дишит?
2і6
Він межово-чітко бачить схему дій. Зворушливу п'єсу, розігравши яку, можна
буде сміливо говорити про затемнений поки що Об'єкт №8.
Тому маестро робить вигляд інтелігента за сніданком, принюхується, чи не
пахнуть шкарпети, і цікавиться:
– А чи чули ви, молодиє люді, історію про Клуб лялькарів і Клуб галогенів?..
Як?!! Ні?!!
– Всі ці странні події почалися фіг зна каґда. І хєр просциш, коли ця мудь
скінчицьця.
– ? Да ну.
– Ви сумніваєтесь, Євґєній? Дарма. Но шо інтересно, Ваша поява оказалася дуже
знаковою. Ви зробите для Львова переворот.
– Да ну.
– Ну да. Сашко, покажи їм.
Сашко перелякано дивиться на маестра. Він водночас намагається і приховати
посмішку, і подіти кудись розгублений погляд. А маестро жує щоку і
спостерігає, наскільки здатний орієнтуватися в такій ситуації старший трешер.
Але старший Коклюш тільки сидить і перекладає руки з коліна на коліно.
– Покажи їм фотку. Ту фотку, - маестро надає голосові загадковості та
наказовості.
Сашко озирається через плече, ніби шукаючи ту фотку. Зараз він суцільний
відчай і безпорадність.
І раптом, мов ужалений в задницю, він зривається і зникає в сусідній кімнаті
– майстерні антиодудів. Молодший Коклюш із заокругленими очима пробує вловити
суть братового гамбіту. Все, що він може зараз робити - це відсмоктувати
слину з нижньої губи, щоб не капала. Омці медитують.
З майстерні чути, як на підлогу падають одна за одною книжки та пуделка.
Чуються також доволі оригінальні триповерхові мат-конструкції - виразні
впливи маестра.
За час, достатній для повільної сигарети, у кімнату врочисто повертається
Сашко.
– Показуй, - наказує маестро.
– І розказуй.
А подумки посилає: ІМПРОВІЗУЙ. ЩО ЗАВГОДНО, ТІЛЬКИ ІМПРОВІЗУЙ!
Сашко витягує з-за спини руку, в якій затиснута зашурґана із країв чорно-біла
світлина якогось підозріло впізнаваного дідуся.
– Це він, - тихо каже Сашко і чекає, якою буде реакція. Омці завмирають і
перезираються за спинами треш-концептуалістів.
238
239
– Так, - погоджується маестро.
– Це он. Наш мальчик. Но що інтересно, тут він
на себе даже й не схожий. Тут у нього борода росте... Але він ЇЇ трохи
підстриг... тепер. Гм, наш хлопчик - і з бородою. Хто би подумав...
– І пенсне вже не носить.
– І, не забувай, Сашко, - нагадує натхненно Олежик.
– Не забувай, шо він
патла чесати перестав. Я вчора ж бачив, але забув нагадати. Він тепер під
ідіота косить.
– ДА КТО Ж ETA, ЧЬОРТ ВАЗЬМІ, ТАКОЙ?!!
– хором вигукують омці.
Сашко замовкає і в задумі чухає носа. Олежик дивиться на нігті й теж
напружено мізкує. Тільки сповитий осанною маестро ні на секунду не губиться.
– Як?! А ви хіба не узнаєте? Це ж Дімочка Менделєєв!