«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
— Єва залишить мене?
— Так, — Сідалковський відчинив стіл, дістаючи дорогі сигарети. — Кохання, як і телеграма, не завжди знаходить своїх адресатів.
— Але ж трапляються випадки…
— Безперечно. Ваша телеграма, Адаме, ще не прийшла. Вона, можливо, тільки в дорозі. Вона, можливо, до вас іде, але трохи на іншому бланку.
— Скажіть, Сідалковський, вона зустрічається з тим самим «у клітинку»?
— Адаме, Ноїв ковчег уже давно біля гори Арарат, а ви й досі по той бік потопу… Єва живе сучасними темпами. Вона спішить, а ви запізнюєтесь, як періодика. Події розвиваються значно швидше,
Сідалковський підійшов до вікна і, здається, для краси закурив. Над «Фіндіпошем» пропливала хмарка, в якої на самих віях виблискували краплини дощу. Здавалося, варто її потрясти, і дощ з неї посиплеться, як роса з ранкової яблуні.
— Ви його бачили?
— Бачив, як самого себе, — мовив Сідалковський. Він сів на краєчок столу, чого профспілкою робити не дозволялось, викинув цигарку і витяг пилочку для нігтів.
— Скажіть, він гарний? — запитав Адам, ніби це могло щось змінити в його житті.
Сідалковський підвів свої красиві очі на нього і на деякий час затримав свій погляд на кінчику Адамового носа.
— Він молодий, як бог, — упевнено сказав по паузі, помітно хизуючись собою.
— Скажіть, а вони вже цілуються? — ледве вимовив Адам, чекаючи від Сідалковського зовсім не тієї відповіді, яку збирався почути.
— Що означає ваше «вже»? — Сідалковський зіскочив зі столу. Він не договорив і почав прислухатись. По коридору, покахикуючи, повільно, але впевнено просувався Стратон Стратонович й лаявся.
— Перепрацювались! Хоча б тобі одно в кабінеті сиділо! Прийдуть! Попозіхають! А наука — ні в ліс ногою! Бухгалтер'a! Від них діждешся шапок! Шепеонів діждешся! — Ковбик пройшов повз двері, і його бас гув уже в кінці фіндіпошівського коридора.
— Адаме, ви мене питаєте, чи Єва вже цілується… — Сідалковський зробив крок назад, ніби хотів показатися в усій своїй красі. — Любий мій, ваша Єва цілується завжди! Вона без цього не може, як молода лошиця без вівса. Даруйте за грубе порівняння, скажу м'якше — поцілунки для неї така ж необхідність, як для ковбаси целофан.
— Що ж мені робити, Сідалковський? — тепер говорили тільки очі Адама.
— Від вас вимагається одне. Я вам тисячу разів казав: будьте мужчиною. Це єдине, що дав вам бог, Адаме.
— Що ж мені, бити її?
— А подужаєте?
— Спробую…
— Що ж, спробуйте. Але я особисто такого способу не визнаю і не пропагую. А втім… — Сідалковський задумався. — Цей древній, як греки, спосіб, можливо, на деякий час і вплине на Єву.
— Я спробую, — голос в Адама почав твердіти, як вологий рукав фуфайки на тридцятиградусному морозі. — Вип'ю сто грамів і спробую.
— Але не перебирайте.
— Що? — не зрозумів Адам.
— Градусів. Випийте рівно стільки, скільки вам необхідно для одного пробного сеансу биття і для вашої особистої мужності. Бити раджу по м'якому місцю. В Єви ви його знайдете, гадаю, без особливих труднощів. Бажано поясом. Але не від Євиних техасів. Краще пристає пояс від солдатських штанів.
Сідалковський зайшов за стіл і сів, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена. Та Адам, очевидно, не зрозумів робочої
— Чого воно так, Сідалковський? Якщо ти чесний, то жінка — як вітровій, якщо жінка чесна, то чоловік — як…
— Життя зіткане з протиріч, — повторив своє улюблене Сідалковський.
— А особливо, мені здається, невірними бувають жінки, — продовжував філософствувати Адам. — І особливо гарні. Правильно я кажу?
Сідалковський похитав головою:
— Адаме, я ніколи не ображаю жінок і не принижую їх. Не раджу робити цього й вам. Жінки цього не пробачають, як італійська мафія.
Коли у «Фіндіпоші», здавалося, стихли бурі і все нібито стало на свої місця, в загадковому й неприступному будинку Чудловських, що стояв, як ми вже знаємо, на околиці Кобилятина-Турбінного, події тільки розгорталися. У житті нашому часто так трапляється, коли навколо нас твориться щось незрозуміле й загадкове, ми ж не в силах нічого змінити навіть тоді, коли мимоволі самі стаємо учасниками цих подій. Так трапилося і з генералом: він усім своїм єством відчував, що з того часу, як на його подвір'я ступив оцей «мікромаршал» та завойовник Зосі, як назвав подумки зятя Філарет Карлович, тесть втратив спокій, а придбав патентований угорською фірмою трунок під назвою, котра не давалася розшифровці, — «ноксирон». Ноксирон робив свою чорну справу — заколисував на якусь годинку-другу генерала, зате зять став невсипущим. Він з ранку до вечора гасав під високими парканами тестя з заступом в руках і копав обійстя то в одному, то в іншому місці. Нащо вже спокійний і врівноважений Цербер, і той частенько поглядав на свого новоспеченого родича з наміром зайвий раз перекроїти йому штани. Це б він, безперечно, зробив, але йому не дозволяли традиції в домі Чудловських — своїх кусати заборонено.
Сам Філарет Карлович ходив по подвір'ю, наче пересувна телевежа, дивився крізь окуляри, котрі він одягав лише тоді, коли щось хотів детально розгледіти, і не спускав, як і Цербер, очей зі свого зятька.
— Що ви, до холери, тут копаєте? — запитував він, не виймаючи люльки-носогрійки з рота.
— Спушую і рихлю землю.
— Але то ще зарано. Надворі ж, перепрошую, липень. А то роблять лише навесні.
— Нічого, не завадить і влітку, — Грак знахабнів остаточно і поводився так, наче тут господарем був уже не Філарет Карлович, а він.
Здивована і наївна Зося теж не спускала очей зі свого чоловіка, але нічого заперечити не могла. Тому мовчки плакала і на роботу з'являлася з двома солідними мішками під очима. Маргарита Ізотівна в цьому знаходила підтвердження своєї тези: усім жінкам заміжжя — не життя, а пекло, і радила Зосі «оберігати себе від чоловіків».
— Усі вони бездушні деспоти й егоїсти. На світі ще немає такого мужчини, який був би гідний нас, жінок. Я всіх їх ненавиджу і не люблю.
Зося у відповідь клювала носом: сон звалював її з довгих ніг.