«Аристократ» із Вапнярки

Чорногуз Олег

— По всьому двору…

— Чим ви керуєтесь?

— Поки що інтуїцією.

— А треба?

— Аби знав, де треба, то там би й рив, — люто огризнувся Грак.

— Треба під будою Цербера, — підвівся Сідалковський.

— Як? — здивувався Грак. — Але на карті…

— Що на карті?

— Якісь дивні позначки. Їх так просто не розшифруєш.

— Де карта?

— А для чого вона тобі? Карту знайшов я.

— Знаю, — сказав Сідалковський, хоч насправді нічого не знав і вів діалог навпомацки. — Але щоб розшифрувати її, для цього ветеринарної освіти мало.

Навіть якщо вона засвідчена дипломом з відзнакою.

Грак мовчки поліз до портфеля, довго там копирсався і нарешті витяг її на світ. Вона була жовта, як обличчя Бубона від переляку.

— Давайте, Грак, сюди. Я знайду золото. А Зося вам зшиє торбу і почне заготовляти сухарі. Пані Віленська до вас приїде, — беручи карту в свої руки, продовжував він. — На мене можете не розраховувати. Про карту генерал знає? — пильно роздивляючись карту, поцікавився Сідалковський.

— Ні. Думаю, це не його карта.

— Чим керується наш вітчизняний Шерлок Холмс, коли так думає?

— Бачиш, доктор, — схилився Грак над картою. — Генерал, як мені здається, абсолютно ні про що не здогадується. Якби карта була його, він негайно кинувся б у погріб, до схованки…

— У той самий, де ви вперше пройшли стажування як майбутній претендент на камеру попереднього ув'язнення?

— Досить тобі блазнювати. Хочеш слухай, а не хочеш… Одне слово, там, де я вперше робив підкоп, нічого не змінилося. Генерал до схованки не лазив. Значить, він не знає про її існування…

— Я дуже радий за вас.

— Перестань насміхатися, а то не розповідатиму. Ти без цих реплік не можеш. Ти їх завжди кидаєш тільки мені. А спробуй їх кинути Стратону Стратоновичу…

— Грак, це я роблю в основному тільки для вас. Ви бачите, як я вас люблю, незважаючи на те, що у вас так багато негативного… Ви мені дорогий, як вашому тестю генеральський поношений мундир. Але давайте ближче до діла. Ви вважаєте, що карта не генералова. Я теж так вважаю. І знаєте чому?..

— Ні.

— Коли б карта була його, він відразу про вас здогадався б. І поцікавився б, де ви її взяли. А він же цього не робить і навіть не здогадується. Чи не так? — Сідалковський взяв ключ і зачинив двері зсередини. Тоді підійшов до столу і розгорнув старий пергамент, загорнутий Граком у сучасний целофан.

— Видно, з старого барана чи цапа шкіра, — кинув йому Грак.

— Це вам видніше. Я по свійських тваринах не спеціаліст, сільгоспакадемій не кінчав. Мене зараз цікавить не шкіра, а зміст карти, Грак.

Деякий час Сідалковський дивився на карту мовчки, з виглядом досвідченого капітана, якому ніякі рифи не страшні.

— Мда-а. Тут, Грак, без експертів не розберешся, — він дивився на великі, гарно виведені чорні літери і на два яскраво-червоні хрестики. А втім, для чого ми гаємо час ще й на опис карти, коли у нас збереглася її фотокопія. — Тут якісь погані літери, Грак. Ви це помітили? — Сідалковський підсунув карту ближче. — Ви коли-небудь бачили таку піратську карту?

— Ніколи.

— Не бачив, Грак, і я. До чого тут «роза вітрів»?

— Яка «роза»? — перепитав Грак.

— Ось, Грак, — показав

Сідалковський олівцем. — Оце і є «роза вітрів», яка визначає швидкість вітру в румбах. Вам, Грак, повезло. Перше — що зустріли мене, друге — що потрапили в таку сімейку, як Чудловські. Грак, ви повинні обціловувати мене. В яку все-таки сім'ю я вас влаштував! І як ви тепер мені за це платите? Чим? Своєю неприязню, якщо не сказати більше — зневагою? Генерал не такий. Він набагато щедріший. Він віддячив мені і водночас оцінив вас. Вам ціна — десять копійок, Грак. Не лякайтесь і не робіть цього ідіотського виразу. Ви ж не дослухали до кінця. Десять копійок, але яких? Золотих, Грак. Це золото подарував мені генерал.

— Слово честі?

— Слово честі, Грак. Так і сказав: це вам презент, Сідалковський. Правда, за що саме — не уточнив, але це само собою зрозуміло — він щасливий: кращого зятя для його дочки і не придумаєш. Я радий за вас, Грак, дві перемоги в одному бою… Ви ці дні не марнували даром…

Грак не реагував. Вуха його то скорочувалися, то витягувались. Він думав уголос:

— Значить, у генерала золото є?

— Де ви копали, Грак?

— Скрізь, під яблунями, під грушами, підкопував льох, тротуар. Дід страшенно лається і все допитується, що я копаю. Карта, видно, й справді не його… Він би відразу здогадався…

— То, може, краще, Грак, коли й тесть знатиме? Не заважатиме вам, та й сам копне раз-другий лопаткою. Можна підключити державну комісію, експертів, підкинути техніки, динаміту якого. Екскаваторів. Тепер є навіть крокуючі… Судячи з газет, в наш час майже в кожному дворі щось знаходять.

Грак дивився на Сідалковського і хотів розібратися, де він кепкує з нього, а де говорить всерйоз.

— Ви, я відчуваю, проти тестя. Третій зайвий. Чи не так, Грак? Я з вами згодний. Копатимемо вдвох. Я не проти, але чи дозволить нам це робити генерал? А втім, ви копаєте, я займаюсь розшифровкою. Отже, до завтра, Грак. Цю ніч ви ще можете спати спокійно. До стуку в двері не прислухайтесь, — Сідалковський загорнув пергамент у целофан і поклав карту в сейф, двічі повернувши ключ. — Тут надійніше. Привіт Філарету Карловичу. Зустрічаємось у суботу вранці. Сьогодні я йду на оперативне завдання до Єви, завтра до Карла Івановича на перемир'я, а післязавтра до вас. З киркою і ломом. Бувайте, Грак. Цілуйте за мене Філарета Карловича.

РОЗДІЛ XV,

в якому розповідається про повернення «блудного сина» напередодні двох великих подій, про зраду Мацести Єлізарівни, зустріч з міністром, нездійсненну мрію Карла Івановича, показово-зразкову сім'ю, літню шапочку Ховрашкевича, світлові ефекти, тости і новішу теорію

Захопившись сімейством Чудловських, Євою Гранат, Адамом і Сідалковським, ми зовсім забули про іншу родину — Бубонів: Карла Івановича і Мацесту Єлізарівну. Точніше, Мацесту Єлізарівну і Карла Івановича, бо у сім'ї Бубонів тільки за віком Карло Іванович був старшим.