«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
— Що він з вами робить? — по секрету цікавилась Дульченко, але Зося мовчала. — Я розповім про все Стратону Стратоновичу, — погрожувала вона.
— Для чого? І що ви можете йому розповісти? — перелякано схоплювалась Зося з дивана, як знервований транзитний пасажир, що болісно реагує на кожний нічний гудок чи дотик міліціонера. — Що ви можете йому розповісти?
— Я знайду що!
У цьому Зося не сумнівалася: Маргарита Ізотівна могла легко вигадувати будь-які розповіді, як і рецепти, якщо ні того, ні другого не було під руками. Тому Зося вдруге вирішила звернутися до Сідалковського,
— Євмен продовжує копати, — повідомила вона. — Інколи закопується з головою. Тепер каже татові, що хоче в дворі мати артезіанський колодязь. Може, ви з ним ще раз поговорите? Тато дуже сердиться. Каже, що він ненормальний.
Сідалковський, поклавши навхрест руки на грудях, мовчки слухав її, хоч по всьому було видно, що не дуже уважно. Та Зося цього не помічала. Легка посмішка й гарні очі Євграфа випромінювали стільки доброти й довір'я, що Зося раптом замовкла і готова була кинутися йому в обійми (аби він їх розпростер), забутися, а водночас висушити й сльози.
— Зосю, — втішив її. — Євмен цілком нормальний. Є в нього один не дуже сучасний недолік — він любить пригоди. До речі, як і я. Він шукає золото…
— Де? У нашому саду, під фруктовими деревами?
— Уявіть собі, Зосенько. Уявіть собі. Він такий наївний, а тому і переконаний, що кобилятин-турбінівський Клондайк у вашому саду… Його трясе «золота лихоманка».
— Але звідки такі відомості? Це про тата ходять легенди, що він дуже багатий і має золото, але то неправда, Сідалковський, то вигадка. У нас тільки й золота, що на пальцях…
— Я вам вірю, Зося, але фізична праця ще нікому не шкодила. Хай Грак попрацює. Чоловік живе мрією — не розбивайте її, бо тоді прийде розчарування і проза. Повірте мені, Зосю.
Зося йому вірила.
— Незабаром він і сам заспокоїться, згадаєте мене, — кинув їй услід.
Коли за Зосею зачинилися двері, Сідалковський став у позу адмірала Нельсона перед боєм і задумався. Одразу про кілька речей. Що то за монета, яку генерал зашив у піджак? Що за карта, знайдена в генераловому льоху? Куди йти: чи негайно рушити до Чудловських, чи на перемир'я до Карла Івановича Бубона, яке збігалося з днем народженням Мацести Єлізарівни?
Непокоїла його загадкова поведінка Грака і Єви Гранат. Перший шукав скарбів, про які десь пронюхав, друга — пригод, без яких, очевидно, не могла жити. Сьогодні він мав зустрічатися з Ією і відправити листа та ліки матері у Вапнярку. Ковбик вимагав путівок і відряджень. А ще Сідалковський думав про зустріч київського «Динамо» із мюнхенською «Баварією».
У Сідалковського в голові все перемішалося, як карти в колоді. Він не знав, з чого почати й куди піти. Гра начебто почалась, але він уже встиг набрати зайвих карт. Тепер випала, здається, можливість ходити, однак він не знав, з якої саме. Карт, як і думок, було багато: усі різні — й жодної парної…
Йому згадався той вечір, коли Грак вдруге погодився занести заяву до загсу. Всі в будинку Чудловських були радісні, збуджені. Навіть вічно похмурий і загадковий Філарет Карлович скидався тоді на людину, яка поставила перед собою якусь певну мету і вже начебто
Філарет Карлович, п'яний від щастя чи від коньяку, нахилявся весь час до вуха Сідалковського і шепотів йому напівнатяками, що він про все здогадується: Сідалковський, мовляв, не той, за кого себе видає. І він його все одно любить, як рідного сина, і хоче йому зробити маленький презент, як він казав, з твердим наголосом на першому «е»
— Ви мені на ніч залишіть піджак, — казав Чудловський, — у вас трохи рукави обтріпалися. Тезя підлатає.
Це Сідалковському не зовсім сподобалося, але в принципі він не заперечував, хоч ніяких «обтріпаних» рукавів у себе не помічав. Спати він залишився в генерала… Відчував, як він казав, шостим чуттям, що тут щось не так, що ця вечірня загадковість на ранок мала прояснитися. І не помилився.
Прокинувся Сідалковський від скрипу дверей. На порозі у домашніх пантофлях, з піджаком у руках стояв Чудловський. Він таємниче наблизився до стільця, повісив на його спинку піджак, і помітивши, що Сідалковський розплющив очі, сказав пошепки:
— Прийдете додому, розпорете плече і виймете те, що я вам туди зашив. Це мій презент…
Сідалковський з нетерпінням повертався до Києва. Йому весь час здавалося, що сьогодні електричка не їде, а повзе, а отой незрозумілий предмет муляє йому плече і ятрить своєю загадковістю душу. «Що ж там? Що ж там? Що ж там?» — вистукували на стиках колеса електрички.
— Чорті й що, — вилаявся, як завжди, Сідалковський, найняв на вокзалі таксі і помчав щодуху до себе.
Знявши піджак, він вивернув його і почав обмацувати плечики. Справді, під одним із них було зашите щось кругле, схоже на ґудзик. Сідалковський горів від нетерпіння. Похапцем розпоров ватну подушечку — і раптом з неї на підлогу впала золота царська монета.
— Для повного щастя я ще не мав тільки золота, — Сідалковський підняв монету і, не знаючи, що з нею робити далі, двічі підкинув на долоні.
У двері постукали. «Кого там несе так рано?» — подумав він і пішов відчиняти.
На порозі стояла Ія. Вона, очевидно, щойно вийшла з перукарні і хотіла показатися Сідалковському в усій своїй ранковій красі й звабливості. Ія пахла парфумами, весною і далекими спогадами про справжнє кохання. Але Сідалковський думав про своє — Ія сьогодні його не інтригувала. Він порожніми очима дивився на її напудрене обличчя, зачіску, схожу на соломотряс, з якого можна було зробити дві величезні перуки для Бубона і одну для його дружини.
— У тебе що, перегорів електродзвінок? — запитала вона, щоб хоч як-небудь порушити цю гнітючу мовчанку.
Сідалковський підійшов до вмикача, увімкнув його: світла й справді не було.
— Тобі подобається моя сукня? — крутнулася Ія перед ним, демонструючи свої жіночі принади, які були чітко підкреслені новим платтям, що щільно облягало її форми. Сукня, як і піджак Сідалковського, переливалася такими пекучо-срібними блискітками, що Євграф аж примружився і негайно вхопив чорні окуляри.