Атлантида
Шрифт:
Я намагався пробудити в собі почуття сорому за цю цікавість. Подумав про Майєфе: «Він теж ішов цим коридором, яким іду зараз я. І тепер він там, у червоній мармуровій залі…»
Я не встиг повести далі свої ремінісценції. Раптом щось вдарило мене й жбурнуло додолу. В коридорі було темно, і я нічого не бачив. Почув лише глузливе гарчання.
Білий таргієць відступив і притулився спиною до стіни.
— Так, — пробурмотів я, підводячись, — ось і починається чортовиння.
Ми йшли далі. Незабаром у коридорі замріло інше світло, не те, що кидали світильники.
Ми підійшли до високих бронзових
До зали я ввійшов сам, машинально зробивши кілька кроків. Потім зупинився, застиг на місці й затулив руками очі. Мене засліпила блакить.
За довгі години перебування у присмерку я відзвичаївся від яскравого денного світла. Воно линуло потоками звідусіль, з усіх кінців величезної зали, яка була розташована у внутрішній частині гори, порізаної коридорами й галереями більше, ніж єгипетська піраміда. Перебуваючи на одному рівні з садом, котрий я бачив уранці з балкона бібліотеки, зала здавалася його продовженням. Перехід не відчувався, бо під високими пальмами тут було розкидано килими, а птахи літали у лісі колон.
Контрастувала сутінню та частина зали, куди не досягало проміння сонця, що, ховаючись за горою, забарвлювало рожевим кольором піщані алеї і криваво-червоним — священних фламінго, які стояли на одній нозі на березі невеликого темно-сапфірового озера.
Раптом я вдруге покотився на землю. Щось важке впало мені на плечі. Я відчув теплий шовковистий дотик до шиї і гаряче дихання на потилиці. Тієї ж миті знов розгляглося глузливе гарчання, яке так налякало мене в коридорі.
Одним ривком я звільнився від тягаря і наніс навмання солідний удар в бік нападника. Знову почулося гарчання, але тепер пронизане болем і злістю.
Ніби луною відгукнувся веселий вибух сміху. Розлютований, я підвівся, шукаючи очима нахабу, щоб розквитатися з ним. І раптом мій погляд зупинився…
Переді мною була Антінея.
У найтемнішій частині зали під своєрідним склепінням, штучно освітленим бузковим світлом, що линуло з вітражів, на купі різноколірних подушок і білих найвишуканіших персидських килимів спочивали чотири жінки. Три з них, як я визначив, були туарезькі жінки, надзвичайно вродливі і гарно збудовані, у чудових білих шовкових шатах, обшитих золотом. Четверта, темношкіра, майже негритянка, була наймолодшою з них; червоний шовк її вбрання підкреслював темний колір обличчя, плечей, голих ніг. Усі четверо лежали навколо підвищення з білих килимів, вкритого величезною лев’ячою шкурою, на яку спиралася Антінея.
Антінея! Щоразу, споглядаючи її, я запитував себе, чи я, схвильований, уважно придивлявся до неї раніше, адже щоразу вона видається мені прекраснішою. Прекраснішою! Убоге слово, убога мова. А й справді, мова винна чи ті, хто заяложують це слово?
У присутності цієї жінки неможливо було не згадувати тієї, заради якої Ефракт підкорив Атласа, заради якої Сапор заволодів скіпетром Осімандіса, заради якої Мамілос розорив Сузи і Тентір, заради якої тікав Антоній…
О трепетливе людське серце, якщо й може тебе щось зворушити,
То це палкі обійми цієї гордої жінки.
Єгипетський клафт покривав
На ній була легка, простора туніка з димчастого чорного серпанку, розшита золотом і злегка пов’язана білим мусліновим шарфом з ірисами, вишитими чорними перлинами.
36
Змійка.
Таким було вбрання Антінеї. Але якою була під цим чарівним мотлохом вона сама? Молода худорлява дівчина з довгастими зеленими очима, з тонким яструбиним профілем. Наче Адоніс, але нервовіша. Цариця Савська в дитинстві, але з таким поглядом, такою усмішкою, яких. ніхто ніколи не бачив у жінок Сходу. Дивовижне поєднання іронії й невимушеності.
Я не бачив тіла Антінеї. Справді, я й не подумав би: про це чудове тіло, навіть якби мав силу. І, можливо, це було найдивовижнішим з моїх перших вражень. Згадувати про півсотню страчених молодих чоловіків із зали з червоного мармуру, які, однак, тримали у своїх обіймах, це юне тіло: сама думка про це тієї незабутньої миті здалася б мені найстрашнішою профанацією. Незважаючи на сміливий бічний розріз її туніки, відкриту шию, голі плечі, таємничі тіні, що вгадувалися під димчастим серпанком, ця жінка, всупереч своїй страхітливій легенді* вміла справляти враження надзвичайної чистоти, — та що я кажу, — непорочності.
Вона все ще заходилася сміхом, побачивши, як я покотився додолу.
— Гірам-Руа! — гукнула вона.
Я обернувся. І побачив свого ворога.
На капітелі однієї з колон, на висоті двадцяти футів причаївся розкішний гепард. У його погляді ще палала лють від мого удару кулаком.
— Гірам-Руа, — повторила Антінея. — До мене!
Гепард стрибнув, розпроставшись, наче пружина, і розлігся біля ніг своєї господині. Я бачив, як червоний язик лизав її ніжні голі щиколотки.
— Попроси пробачення в пана, — звеліла молода жінка.
Гепард дивився на мене з ненавистю. Жовтий пушок на морді ворушився навколо чорних вусів.
— Фф-тт, — муркнув він, наче велика кішка.
— Ану, — владно наказала Антінея.
Маленький хижак неохоче поповз до мене. Він покірно поклав голову на лапи й чекав.
Я погладив його гарного лоба.
— Не треба гніватися на нього, — сказала Антінея. — Спочатку він так поводиться з усіма іноземцями.
— Отже, мабуть, він дуже часто перебуває в поганому настрої, — зазначив я.
Це були мої перші слова. Вони викликали в Антінеї усмішку.
Вона зупинила на мені довгий спокійний погляд, потім звернулася до однієї з туарезьких жінок: «Агідо, ти нарахуєш Сегеїр-бен-Шейху двадцять п’ять луїдорів».
— Ти лейтенант? — помовчавши, запитала вона.
— Так.
— Звідкіля ти?
— З Франції.
— Про це я могла здогадатися, — сказала вона з іронією. — Але з яких країв?
— З краю, що називається Лот-і-Гарон.
— З якого ж міста?
— З Дюра.