Атлантида
Шрифт:
— А! Ти прийшов, — сказав Наполеон. — Візьми сигарету. Здається, ви з Грамон-Кадеруссом вчора ввечері добре порозважалися в Шато-де-Флер.
Я задоволено всміхнувся.
— Як, Ваша величність вже знає?..
— Знаю, дещо мені відомо…
— Чи знає Ваша величність, що сказав наостанку Грамон-Кадерусс?
— Ні, але ти мені повідомиш.
— Так от, нас було п’ятеро чи шестеро, я, Віль-Кастель, Грамон, Персіньї…
— Персіньї, — зазначив імператор, — даремно афішується з Грамоном після того, що
— Безумовно, сір. Так от, певно, тому Персіньї був схвильований. Він почав розповідати нам, яких прикрощів завдає йому поведінка герцогині.
— Персіньї бракує такту, — пробурмотів імператор.
— Двжеж так, сір. Чи знає Ваша величність, що кинув йому Грамон?
— Що?
— Він сказав: «Пане герцог, я забороняю вам у моїй присутності ганьбити мою коханку!»
— Грамон перебільшує, — мрійливо усміхаючись, мовив Наполеон.
— Ми всі були такої думки, сір, в тому числі й Віль-Кастель, який, одначе, зрадів.
— До речі, — сказав імператор, помовчавши, — забув запитати тебе про графиню Біловську.
— Вона почуває себе добре, сір. Дякую Вашій величності.
— А як Клементіна? Все така ж чарівна дитина?
— Так, сір. Але…
— Здається, мосьє Барош закоханий у неї до нестями.
— Це дуже тішить мене, сір. Але ця втіха пов’язана із значними витратами.
Я витяг з кишені рахунки, отримані вранці, й розклав їх перед імператором.
Він дивився, загадково всміхаючись.
— Годі тобі, тоді. Це дрібниця. Я виручу тебе, тим більше, що мені потрібна твоя послуга.
— Я до послуг Вашої величності.
Він подзвонив.
— Хай прийде мосьє Мокар. Я застудився, — додав він. — Мокар пояснить тобі, у чому річ.
Увійшов особистий секретар імператора.
— Мокаре, це Біловський, — сказав Нанолеон. — Ви знаєте, чого я від нього чекаю. Повідомте йому про це.
І він заходився тарабанити пальцями по шибі, об яку шалено вдарялися дощові потоки.
— Любий графе, — сказав Мокар, сівши, — все дуже просто. Ви, напевне, чули про одного талановитого дослідника, Анрі Дювейр’є?
Я заперечно похитав головою, дуже здивований таким несподіваним вступом.
— Мосьє Дювейр’є, — вів далі Мокар, — повернувся до Парижа з дуже небезпечної подорожі до Південного Алжіру й Сахари. Мосьє Вів’єн’де Сен-Мартен, якого я нещодавно бачив, сказав мені, що Географічне товариства має намір нагородити його за це золотою медаллю. Під час своєї подорожі мосьє Дювейр’є вступив у контакт з вождями диких племен — туарегами, котрі й досі чинять опір військам його величності.
Я подивився на імператора; моє остовпіння було таким, що він зареготав.
— Слухай далі, — сказав він.
— Мосьє Дювейр’є, — провадив Мокар, — домігся того, що делегація від цих вождів прибула до Парижа засвідчити свою відданість його величності. Цей
— Я подумав, — сказав Наполеон III, очевидно задоволений моїм ошелешеним виглядом, — що було б доцільно, аби цих поважних мусульман зустрів також один з моїх камер-юнкерів. Тож я й покликав тебе, мій любий Біловський. Не лякайся, — додав він, регочучи, — з тобою буде мосьє Дювейр’є. Твоя роль полягатиме лише у тому, щоб забезпечити світський характер зустрічі; будеш присутній на сніданку, який я дам завтра на честь цих імамів у Тюїльрі, а ввечері, нишком, бо їхня релігія дуже почутлива в деяких питаннях, подбаєш, щоб вони дістали уявлення про паризьку культуру. Але не переборщуй: не забувай, що там, у Сахарі, вони дуже високі й поважні релігійні особи. Отже, покладаюся на твій такт і даю тобі карт-бланш… Мокаре!
— Так, сір?
— Половину коштів, потрібних графові Біловському для прийому таргійської делегації, віднесіть за рахунок Міністерства закордонних справ, а другу половину — Міністерства колоній. Гадаю, що для початку вистачить ста тисяч франків. Коли графові потрібна буде більша сума, він має тільки повідомити вам про це.
Клементіна жила на вулиці Бокадор у маленькому будиночку мавританського стилю, що його я купив для неї в мосьє де Лесепса. Застав її в ліжку. Побачивши мене, вона заллялася слізьми.
— Ми з тобою здуріли, — прошепотіла вона, схлипуючи. — Що ми накоїли!
— Клементіно, що з тобою?
— Що ми накоїли, що накоїли! — повторювала вона.
А я бачив її буйне чорне волосся, її теплу шкіру, яка пахла парфумами.
— Що сталося? Ну що сталося?
— Я… — і вона прошепотіла мені щось на вухо.
— Ні! — відповів я розгублено. — Ти певна цього?
— Чи я певна!
Я був приголомшений.
— Здається, ти не радієш, — сказала вона уїдливо.
— Я не сказав цього, Клементіно, хоч, зрештою… Я дуже щасливий, слово честі.
— Доведи мені це: проведемо завтрашній день разом.
— Завтрашній? — я аж підскочив. — Це неможливо!
— Чому? — підозріливо спитала вона.
— Тому що завтра я маю супроводжувати таргійську делегацію в Парижі… Наказ імператора.
— Що це за вигадка? — скрикнула Клементіна.
Треба визнати, ніщо так не схоже на брехню, як правда.
Я більш-менш точно переповів Клементіні те, що почув від Мокара. Вона слухала з виглядом, який означав: мене не обдуриш!
Нарешті, розлючений, я вигукнув: