Атлантида
Шрифт:
До того ж у мене пробудився страшенний апетит.
Дзвінок, що його показала Таніт-Зерга, був поруч. Я подзвонив. Увійшов білий таргієць.
— Проведи мене до бібліотеки, — звелів я.
Він підкорився. Проминаючи знову лабіринт сходів і коридорів, я зрозумів, що без допомоги провідника нізащо не знайшов би дороги.
Моранж справді був у бібліотеці. Він уважно читав якийсь рукопис.
— Утрачений трактат Сент-Опта, — сказав він. — О! Якби Дом Гранже був тут! Дивись: уставне письмо.
Я не відповів. Мій погляд умить прикувала одна річ, що лежала на столі поряд з рукописом. Це був перстень з орішалку — такий
Моранж усміхнувся.
— Отже? — запитав я.
— Що?
— Ви бачили її?
— Так, бачив, — відповів Моранж.
— Вона дуже вродлива, правда?
— Мені важко це заперечити, — сказав мій товариш. — Думаю, навіть можу твердити, що вона така ж розумна, як і вродлива.
Запала мовчанка. Моранж спокійно крутив у руках орішалковий перстень.
— Ви знаєте, яка доля чекає тут нас? — запитав я.
— Знаю. Ле Меж стримано пояснив це міфологічними образами. Це справді дивовижна пригода.
Він замовк і глянув мені у вічі:
— Я дуже каюся, що втягнув вас у неї. Моє сумління заспокоює лише те, що ви з учорашнього вечора досить легко сприймаєте своє становище.
Звідки черпав Моранж це вміння читати у людському серці? Я не відповів, і це найкраще свідчило, що він має рацію.
— Що ви робитимете? — пробурмотів я нарешті.
Він закрив рукопис, зручно вмостився у кріслі, запалив сигару й відповів:
— Я тверезо думав про це. Трохи хитрощів допомогли мені знайти лінію поведінки. Вона проста й не може викликати заперечень.
Питання не постає переді мною у тій площині, як перед вами, через мої мало не релігійні переконання, які, повинен визнати, піддаються спокусі сумніву. Я, певна річ, не давав обітниці, але крім того, що дев’ята заповідь забороняє мені стосунки з жінкою, котра не є моєю дружиною, признаюся, мені аж ніяк не подобається характер служби, задля якої цей спритний Сегеїр-бен-Шейх заманив нас сюди.
До того ж слід зрозуміти, що моє життя не повністю належить мені так, щоб я міг розпоряджатися ним як приватний власник, котрий подорожує з власною метою і на власні кошти. Мушу виконати доручення, домогтися результатів. Якби я міг знову здобути свободу, сплативши своєрідне мито за місцевим звичаєм, я погодився б в міру моїх можливостей задовольнити Антінею. Мені досить добре відома терпимість Церкви і особливо конгрегації, на яку я покладаю надії: моя поведінка була б прийнята і, хто знає, може, схвалена. Свята Марія Єгипетська у подібних обставинах віддала своє тіло човновим. І уславилася. Але, чинячи так, вона була певна, що досягне своєї святої мети. Мета виправдовує засоби.
Однак моє становище зовсім інше. Якщо б я підкорився найбезглуздішим примхам цієї дами, ніщо не завадило б мені бути незабаром вміщеним до каталога у залі з червоного мармуру за номером 54 або 55, якщо вона спочатку віддасть перевагу вам. За цих обставин…
— Тобто?
— За цих обставин було б глупством погодитись.
— Що ж ви думаєте робити?
— Що думаю робити?
Моранж сперся потилицею на спинку крісла і, усміхнувшись, пустив угору клуб диму.
— Нічого, — сказав він. — От і все. Розумієте, у цих ділах чоловік має над жінкою безумовну перевагу. Завдяки своїй будові він може вчинити опір. Жінці це не судилося.
І докинув, поглядаючи з іронією:
— Присилуваний лише той, хто цього бажає.
Я понурив голову.
— Під
Прокляття вічне мрійникові тому,
Хто з глупоти своєї хтів би розв’язать
Питань питання в світі цьому -
Любов і цноту разом поєднать [38] .
Опріч того, — додала вона з чарівною усмішкою, — ти, мабуть, ні до першого, ні до другого добре не придивився». А тоді зробила кілька компліментів мені особисто, на що я не спромігся відповісти, настільки ці чотири рядки з Бодлера спантеличили мене.
Вона зробила ласку пояснити мені: «Пан Ле Меж потрібний мені як учений. Він володіє іспанською та італійською мовами, упорядковує мої папери й намагається систематизувати мою божественну генеалогію. Преподобний Спардек знає англійську й німецьку. Граф Біловський досконало володіє слов’янськими мовами; крім того, я люблю його, як батька. Він знає мене змалку, з тих часів, коли я ще й гадки не мала про відомі тобі дурниці. Ці двоє допомагають мені підтримувати стосунки з моїми гостями різних національностей, хоч я й сама починаю опановувати потрібні мені мови. Але ж годі балачок. Це я вперше пояснюю свою поведінку. Твій друг не такий цікавий». Потім вона спровадила мене. Справді, чудернацька жінка. Наче розважлива, але більше знається в пристрастях, ніж панує над ними.
38
Переклад О. І. Жупанського.
— Панове, — сказав, раптом з’явившись, Ле Меж, — чого ви спізнюєтесь? Вас чекають за обіднім столом.
Маленький професор був сьогодні в особливо доброму настрої. Він почепив нову фіалкову орденську стрічку,
— Ну що? — запитав нас весело. — Ви бачили її?
Ні Моранж, ні я не відповіли.
Коли ми увійшли, преподобний Спардек і гетьман Житомирський вже обідали. Призахідне сонце кидало на кремові килими малинові відблиски.
— Сідайте, панове, — голосно промовив Ле Меж. — Лейтенанте де Сент-Аві, вчора ввечері ви не були серед нас. Сьогодні вперше скуштуєте страви нашого бамбарського кухаря Куку. І скажете, чи вони вам до смаку.
Слуга-негр поставив передІ мною чудову триглу [39] , яка плавала у соусі з перцем, червоному, наче томатний.
Я вже казав, що вмирав з голоду. Страва виявилася дуже смачною. Соус викликав спрагу.
— Хоггар білий, 1879 року, — підказав мені гетьман Житомирський, наповнюючи мій келих делікатесним топазовим лікером. — Це я дбаю про нього. Він не впливає на голову, лише на ноги.
Одним духом я перехилив келих. Товариство почало здаватися мені чарівним.
39
Риба.