Азіатський аероліт
Шрифт:
– Може, ми познайомимось?
Аскольд заметушився, почервонів, швидко забалакав, стиснувши простягнуту руку:
– От йолоп, так закрутився. Аскольд Горський.
– Павло Самборський. У Москву?
– Так.
– У справах яких?
– Власне, не в Москву. У Сибір. У Москві мушу пристати до експедиції як оператор. Може чули, експедиція розшуку Азіятського Аероліту.
– Звичайно, чув, прекрасна ідея, заздрю вам.
– А ви москвич?
– Як вам сказати, - і москвич і ні.
– Цікаво. А де ж працюєте?
– Я роз’їзний кореспондент
– А-а, - зрадів Аскольд, - значить, і ви перелітна пташка?
– Як бачите.
– Самборський підвівся, одяг піджак і запитав: - Звичайно, не снідали? То, може, до ресторану підемо?
Аскольд покірно й радісно згодився. Йдучи позаду ставної фігури свого нового товариша, що так щиро й безкорисно врятував його, Аскольд остаточно з властивою йому щирістю й легковажністю порішив, що молодий журналіст хлопець свійський, у доску, й взагалі найпрекрасніша людина у всесоюзному масштабі.
У ресторані Самборський зайняв затишний куточок і, взявши до рук меню й картку вин, лукаво запитав Аскольда:
– Ви як, перед сніданком по чарчині коньячку, а? Я грішним ділом того... трохи іноді. Згода?
Аскольд погодився.
– Пляшку сараджієвського, - компетентно кинув Самборський офіціантові, - цитрину з цукром.
Аскольд зроду не пив коньяку й тому з радістю погодився випити, та й гріх було відмовитись, бо щосили намагався показати, що він теж не з лопуцька.
Досі він, коли і траплялося випивати з товаришами, частіше всього глушив пиво й міг випивати солідну кількість пляшок, і тому, цокнувшись з Самборським, ледве не задихнувся від міцного напою.
Опісля другої чарки він уже умудрився хилити так, що рідина клубочком зникала в горлі, а шматок нацукрованої цитрини приємно освіжав рота.
За третьою Самборський лукаво запитав:
– І не шкода було ото вам лишати русяву дівчину?
Запитання приємно вразило й разом з тим заповнило його вже затуманену алкоголем голову легкою зажурою, й він, зітхнувши, нахилився до товариша, щоб розповісти про своє горе й радість.
Самборський налляв йому й собі по чарці. Аскольд запально випив, і йому здалася оця недавно зовсім незнайома людина враз такою близькою й рідною, й вимовити важко, і він п’яно, вже раз перейшовши на «ти», ніжно звернувся до журналіста:
– Ех, Павлику, перший раз у житті так закохався. І ти зрозумій, сьогодні у Загс мусили піти, і пішли б, коли б не дядькова телеграма. Але стривай, ти не знаєш, хто мій дядько - дядько, браток, у мене велика людина, відома, чув за професора Горського, того, що у 1918 році оголосив у пресі, що він більшовик? О! Так розумієш, учора ввечері - солов’ї співають, повітря пахне, любов груди розпирає, то ми й порішили поженитись. Коли приходжу додому - цок! телеграма й гроші - «приїжджай негайно» й т. ін. А я ж оті експедиції так люблю, як... Ні, порівняння немає. Мучився, мучився, не витримав. А ти б витримав - не куди-небудь, а по Азіятський Аероліт, знаменитий легендарний небесний камінь, за тисячі кілометрів, у непролазні таєжні хащі, де не ступала нога білої людини, а? Ти не поїхав би?
Аскольд вихилив ще
– Павлушко, знаєш що, пробач мені, зебра смужаста, знаєш, їдьмо зі мною. Ну що тобі? Бери доручення від редакції й катай! Ми ж удвох гори перевертати будемо, тайгу ламатимемо. Ну? Їдьмо? Ніхто ж проти не буде. Я тобі таку атестацію перед дядьком дам, що ну! Дядько - це ж людина! Павлушечко, їдем? Амба, їдем, і не говори, ти писатимеш, а я зніматиму! Йди, я тебе обніму. Ну дай же хоч руку потисну!
Він остаточно сп’янів і поклав голову на руки. Самборський, заплативши за сніданок, узяв легенько його під руку й повів у купе. Аскольд покірно йшов і лише тихенько бурмотів собі під ніс:
– Факт - їдемо! Порішено й підписано. Ти писатимеш, я зніматиму... Гори перевертати будемо й тайгу ламатимемо. Накажи мене бог, ламатимемо. Під’їдемо до кедра столітнього, наляжемо, трісь і нема! Накажи мене РСІ, ламатимемо.
* *
*
– Значить, Аскольде, рівно о третій у мене - обід, до цього часу я за всяку ціну дістаю командировку, гроші й гайда у радянські джунглі. А як що трапиться - дзвони 21-23. Бувай!
– Бувай!
Друзі попрощалися й з Курського вокзалу рушили в різні боки. Самборський додому й в редакцію, Аскольд у «Метрополь».
За п’ятнадцять хвилин молодий оператор таксомотором дістався готелю. Витяг апарат, валізку й став нерухомо на хіднику, давши волю невеселим думкам.
Ех, Аскольде, Аскольде, ти все ж таки найкласичніший взірець легковажности й невдячности! Кашу заварив ти крутеньку. Ну, ось ти, припустімо, заходиш у готель, зустрічаєш дядька, чоломкаєшся й т. ін. Дядько метушиться, радіє, а надвечір експедиція рушає у подорож, а ти тоді несміло:
– Бачте, дядю, тут така історія, я не сам.
– Як не сам?
– Та зі мною товариш ще, журналіст такий хороший, Самборський, я йому запропонував пристати до експедиції.
– Ти запропонував?
– Мг, я.
– А ти мене питав?
– Мг, ні.
– Так хто ж, на твою думку, голова й начальник експедиції - ти чи я ?
Аскольд уявив, як добряче лице дядька насупиться, густі й з просіддю брови й вуса наїжачаться, й він безпорадно зітхнув. «Йолопе, ну що ж ти у відповідь скажеш?» Неприємне почуття сорому обняло Аскольда.
– Так, дійсно, каша крутенька, а як же у вічі тоді Павлові дивитись, якщо дядько категорично відмовиться прийняти до складу експедиції, бо це ж не так просто: сів і поїхав. Ех, дідько тебе візьми, історійка!
Павло ж (прекрасний, учтивий, розумний) обов’язково подумає: «тріпло, патякало, брехло».
– Ну й дурень же, - подумав уголос Аскольд і, зітхнувши ще раз глибоко й безнадійно, як на страту, пішов до дверей готелю.
– Прошу, будь ласка, які покої займає експедиція професора Горського?
– звернувся оператор до швайцара.
– Я учасник експедиції - оператор, щойно прибув з Харкова.