Азіатський аероліт

Ковтун Іван

Тихий болісний кінцевий акорд пісні ліг у чорній залі. І тої ж хвилини чорне провалля вибухнуло людським нестриманим ревом задоволення, шаленими оплесками, дикими вигуками. Чемні, тактовні джентльмени перегиналися через стільці, борт лож, крісел, широко розтуляли роти, вилучаючи згуки задоволення. Зала бушувала, зала буквально ревла з радости.

Як же, неймовірно, нечувано! Талант! Прекрасна Реґіна Марич сьогодні так безподібно співала, так безподібно схлипувала, так безподібно з її очей текли справжні непідробні сльози!

Оглушена

оплесками, болісно посміхаючись, Ґіна нетвердою ходою зникла за лаштунками. Позаду бушували оплески, вигуки, рев. Такого успіху вона зазнала перший раз у житті.

У вбиральні сіла проти величезного, на всю стіну, люстра, байдуже спостерігала, як з очей випливали по одній прозорі, криштальні сльози. «Як тоскно, як болюче, яка порожнеча».

У люстрі помітила похилену постать Елі, худенькі плечі служниці часто здригували - вона теж плакала. І несподівано близькою, ніжною стала ця тиха, худенька дівчина. Ґіна тихо повернула до неї голову.

– Ви плачете, Елі?

Дівчина схлипнула.

– Так, міс.

– Значить, Елі, ви теж кохали?

– Так, міс.

– І вам було болюче.

– Так міс - він не кохав мене.

Ґіна втерла сльози й собі схлипнула по-дитячому.

– А мені, Елі, гірше - він кохав мене.

Елі вражено подивилась на міс, вона аж ніяк не розуміла своєї пані.

____________

ЧАСТИНА ДРУГА

Двадцять три (та ще й неповних) роки, кріпкий, тренований організм, весела непосидюща вдача плюс травень і кохання хоч не хоч зобов’язали Аскольда бути стовідсотковим оптимістом.

Та й де тому в біса песимізму братися, коли всі м’язи переповнено нестриманою молодою силою, а в русяво-кучерявій голові тисячі планів і проектів, і всі бажання й перспективи стоять близько й чітко, перед самісіньким носом, здається - простяг руку й готово - усі бажання в цупких молодих пальцях.

А до всього цього над містом розтаборився травень і Аскольд не сьогодні-завтра мусить одружитись. Останні дні він ходив як наелектризований цією думкою, що, йдучи вулицею, починав ні з того ні з сього посміхатися людям, яких уперше бачив.

Чорна пахуча травнева ніч застала сьогодні Аскольда на ослоні перед дверима його квартири. Він сів спочити й трохи заспокоїти свою непомірну радість. Але заспокоєння ніяк не приходило, незважаючи на всі зусилля, думки, навпаки, скажено починали крутитись хороводом у голові.

Завтра - Загс! Чорт побери, таке коротке, здається, просте слово, а яке приємне. Аскольд відчув, як його без того переповнене радістю тіло знов наповнилося невпинним шумуванням. Ще трішки, й він почне стрибати на одній нозі, як школяр, або ходити вниз головою на руках. Здається, з’явись людина - й він запропонує поборотись з собою.

Аскольд зірвався з ослону, випростався, хруснув м’язами й рішуче сіпнув за держак дзвоника.

Легко перестрибуючи сходи, подався до своєї кімнати.

Аскольдова кімната з її прикрасами якнайліпше відбивала вдачу свого господаря

й ті двадцять дві професії, що він перепробував (і, як водиться, не закінчив) за короткий свій вік.

Сусідство з шевською майстернею призвело десятилітнього Аскольда до того, що він, залишивши підготовчу класу гімназії, вирішив, що немає на світі нічого приємнішого, як бути шевцем. Два місяці - і він навчився досить пристойно сукати дратву та латати чоботи. Але, на превелику радість матері, швидко розчарувався, знов забажав до школи.

Звичайно, швидко знов занудьгував. Але тут історія прийшла на допомогу Аскольдові - гімназію зачинили. Тоді з радістю почав торгувати насінням, цигарками, й згодом життя його було подібне до життя, яке можна побачити лише на кіноекрані. За 12 років він учився в трьох технікумах (звичайно, не закінчив), у чотирьох профшколах (теж не закінчив), зміняв десяток посад, мріяв стати вченим, а потім забажав слюсарити. Починав писати вірші, вивчав хемію, вчився на кооператора, цікавився педагогікою, захоплювався медициною, грав у театрі, працював при газеті репортером і, кінець-кінцем, вирішив стати кінооператором.

І скрізь не без успіху. Захопившись якоюсь справою, витрачав усі гроші на відповідну літературу, просиджував ночі. Дивував усіх, і всі були певні, що росте талант. Надії були, звичайно, марні.

І єдине, що ніколи не набридло, що завжди хвилювало непосидючу вдачу, вабило, примушувало забувати все на світі - це мандри.

Аскольд, включивши ток, пішов розчинити вікно. Ніч увірвалася до кімнати вогким холоднуватим повітрям і взяла в свої лапи русяву збаламучену голову. Недалечко ворушився темний ботанічний сад і важко дихав, з його подихом у вікно вривалося солов’яче тьохкання й далекий туркіт жаб. Десь далеко, по той бік саду, кресав іскри і гуркотів запізнілий самотній трамвай.

Аскольд, пригадуючи подробиці сьогоднішнього дня, нерухомо стояв перед вікном, замріяно й трохи дурнувато посміхався до чорної ночі.

Не пригадує, скільки простояв отак. Потурбував сусідський годинник: він зашипів хрипко, згодом бовкнув двічі. Аскольд легко обкрутнувся на каблуках і обвів очима свою кімнату. Зупинив зір на протилежній, змережаній фотографіями й етюдами стіні. Нестримана посмішка знов торкнула його рот. З п’яти чорних рамок на нього дивилася одна кохана, знайома до дрібниць дівоча голова.

Ось одна голівка дивиться, овіяна мукою чекання; друга ледве посміхається повними губами, третя, високо підкинувши брови, блискає білими зубами, пустуючи показує кінчик язика.

Аскольд підійшов ближче, постояв з хвилину, розглядаючи знайомі дорогі деталі, потім пішов до люстра. На нього приязно глянуло свіже молоде обличчя з розкуйовдженою головою, по-дитячому збуджене й веселе. Узяв себе за носа й радісно запитав:

– Значить, женимось?

У цей час з вулиці хтось заторсав дверима і грюкнув чимсь дерев’яним. Аскольд підскочив до вікна, перехилив тулуб на вулицю.