Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Сотник мовчки опустив голову.
За кілька хвилин вся команда марширувала по лівий бік тору. Двоє козаків тягли кулемета… Решта з наставленими рушницями вела полонених.
Михайло з Яковом йшли останніми, також тримаючи наготові зброю. Ні слова не кажучи, пройшли дві версти.
— Ану, Михайле, затримай цього, що провартував цю наволоч.
— Що ти хочеш із ним зробить?
— Та хочу дещо в нього запитати.
Михайло дав розпорядження, аби підвели підпоручника.
— Звідкіля ви, пане добродію? —
— С Рязанской ґубєрніі, — гонорово відповів підпоручник. — Что ви ат мєня хатітє? Єслі думаєтє, что-нібуть ат мєня вивєдать, так напрасни ваші усілія, єслі ви думаєтє, что я что-нібуть скажу. Рускій афіцер єщьо висако дєржіт свой прєстіж!
Не знав доброволець, що говорить із козаком, який давно мріяв нашити на своєму шлику хоч одного білого хрестика — за вбитого «біляка».
— Це вже ми чули, — ще спокійніше одповів Яків.
Кілька кроків пройшли мовчки.
— Так ви з Рязанської губернії, кажете? Гм… здалека… А який дідько вас сюди припер?!
— Наш долґ пєрєд Родіной — очістіть всю рускую землю ат єя враґов, кто би ані ні билі. І ми ето сдєлаєм! І ісполнім долґ пєрєд Родіной ва что би то ні стало.
Мов шпильками вкололо Якова від цих слів. Що казати — кров закипала й від самої московської мови.
— Ага, он воно що! Ану, будьте так ласкаві, та понюхайте оцю землю. Чия вона є?!
Москаль зупинився, вирячивши очі на козака.
— Будь ласка, нюхайте! — грізно повторив Яків, направляючи на ворога рушницю.
Денікінець відчув, що розпечені слова буквально обпікають губи супротивника. Зі страху рязанець згубив пиху і, впавши на коліна, почав нюхати землю. І так, що йому в носі засвистало.
— Ну, так чия це земля?!
— Ваша, малорос… украінская, — дрижачим голосом відповів офіцер.
— То якого біса ви претесь на нашу землю?! Чого вам тут потрібно?! Якого дідька не йдете на свою Московщину?! — Яків скаженів від власних слів, аж слина полетіла з рота.
Тупнувши кілька разів ногами від люті, він раптом вистрілив у самі груди підпоручника.
Михайло не чекав такого розвитку подій.
— Що ти робиш, божевільний?! — крикнув він.
— Нічого, — відповів Яків урівноважено, ніби нічого й не сталось. — От завтра нашию на шликові хрестика білими нитками.
Присвітивши електричним ліхтарем лице забитого, почали наздоганяти передніх. Дорогою суперечка не втихала.
— То з якої пори ти став таким хоробрим козаком, що розстрілюєш беззбройних людей?
— Перестань! Ось краще зостанови ще одного шановного пана — сотника, якого не тілько мені, але й тобі приходилось бачити ще не так давно в Запорізькій дивізії.
— Невже?!
— Ось йди подивись.
За хвилину Михайло наздогнав конвой, зупинив сотника і запитав:
— Ви були в запоріжцях?
— Був, — сумно
— А що ж заставило вас зрадить Батьківщині, пане сотнику? — лиховісно запитав, підійшовши, Яків.
— Признаюсь вам одверто, що зробив велику помилку через те, що втратив всяку надію на Україну. Гадав, що денікінська влада зуміє збудувати мир та спокій…
— То ви теж пішли «будувати мир та спокій» — на спинах і шиях своїх батьків та братів?.. Пізно ж, пане добродію, ви помітили свою помилку. Адже такі «помилки» виправляємо одним і певним засобом: зрадникам немає місця на нашій Батьківщині!
Знову бухнула рушниця. Нещасний впав на землю.
— Другий раз не зрадиш, пане сотнику! — зі злозичливою посмішкою промовив Яків, присвічуючи ліхтариком лице мертвого.
Підійшов до Михайла.
— Чого нахнюпився?
— Мене починає лякать така велика кількість крови, яку на кожному кроці тілько і бачиш! — тремтячи всім тілом, признався товариш. — Мені часами здається, що я збожеволію від цього.
— Дурниці, брате! Щоб мені зараз трапилась нагода зарізати тисячу ворогів і виточити з них кров у велику діжку, то я б з великою охотою згодився би втопитися в цій крові…
— Згоджуюсь із тобою, та все ж… оден вид крови доводить мене до божевільности.
— Нічого дивного, голубе, немає, — обіймаючи Михайла за стан, сказав Яків, — розхитались у тебе нерви, і більш нічого… Ось підожди, прийдемо до бронепотяга, то трохи підлічимось горілкою, бо й мені щось маркітно стало.
Далі кілька хвилин йшли з невеселими думками.
Попереду, повісивши у безнадії голови, брели денікінці.
Від залізничної будки вже летіло:
— Стій! Хто йде?!
— Свої!
— Пропуск?
— Багнет!
— Проходьте.
Підійшли до застави. Побачивши, що ведуть полонених білогвардійців, козаки застави несподівано накинулись на них із наміром тут же постріляти. Михайло ледь урятував полонених від самосуду — і проханнями, і лайкою.
Нарешті здали їх командиру бронепотяга. Після допиту той відправив денікінців до штабу фронту.
Була половина третьої ночі, коли командир покликав до себе Михайла і Якова.
— Пане хорунжий! — звернувся полковник до Михайла. — Висловлюю вам щиру подяку за вашу вдачну та уміло виконану працю. Дякую і за довір’я, яке ви заслужили між нашими старшинами та козаками за такий короткий час у дорученій мойому керуванню частині. А пану підхорунжому Чекірді також висловлюю подяку за хоробрість та лицарство, яке ви завжди виявляли під моїм керуванням. Але разом із тим мушу висловити і догану за вчинок, який ви вчинили, пане підхорунжий, сьогодня з полоненими.