Багряні жнива Української революції
Шрифт:
За весь час нелюдського катування ні один козак не промовив й слова про помилування, хіба хтось просив швидше забити.
У хаті голосили з жаху діти, а дочка господаря, років чотирнадцяти, зі слізьми на очах намагалась боронити козаків, а коли почула погрозу дістати те ж саме, вискочила з хати. Вона розшукала матір, і та забрала до сусідів переляканих малюків. Непомітно зник і господар.
Залишившись без глядачів, більшовики ще якийсь час по інерції продовжували збиткуватися, а потім, потомлені, розійшлися. Забрався і командир. Та впродовж ночі до хати, яка перетворилася
Невідомо як довго продовжувалось би це катування, та під ранок червоних сполохала чутка, що з Дубна до Білої Криниці виступили гайдамаки. «Лицарі» червоного терору в одну мить провалилися крізь землю. Були — і не стало. Навіть награбоване не встигли з собою прихопити — так спішили. Вози, повні здобичі, лишилися.
І справді, до Білої Криниці невдовзі в’їхав невеликий відділ — 30 кінних гайдамаків. Їх вислали розчистити шлях для відступаючих піших частин Армії Української Народної Республіки…
Чи збереглася пам’ять у Білій Криниці про героїзм вояків УНР, які, не скорившись лютому московському ворогові, гідно прийняли смерть?
41. «Не журись, брате…»
На сході вже починало розвиднятися. Птаство прокинулось і наповнювало ліс своїми дзвінкими голосами. Покрученою, ледь помітною лісовою стежиною обережно посувався кінний загін. Близько півсотні вершників їхали вервечкою один за одним. Вони весь час пригиналися, щоб гілки не позбивали шапки та не шмагали в обличчя.
Зупинилися на галявині.
Сходило сонце. Крізь гілля дерев уже пробивалися перші ласкаві промені. Постаті та обличчя невідомих розвиднювались.
Одягнені вони були різноманітно, більшість у широких різнокольорових шараварах, жупанах та шапках із довгими червоними шликами. Кожний мав зброю.
Коней поставили між дерев, навкруги галявини, нерозсідланими. Все робилося мовчки і так тихо, що якби хтось проходив на віддалі 20–30 метрів, то й не помітив би лісовиків. Навіть коні присмиріли.
Один із хлопців, злізши з коня, зник у кущах і почав прислухатися. «Постать його була мізерна, (а) обличчя майже дитяче». Чужа людина ніколи б не здогадалася, що в цьому миршавому юнакові нуртують великі почуття — «запекла ненависть та помста до московських окупантів».
Це був отаман Яків Шепель із села Вонячина Літинського повіту.
Незважаючи на молодий вік, він уже уславився захопленням у ніч проти 14 травня повітового центру Літина і звільненням із в’язниці української інтелігенції, яку мали розстріляти більшовики. А тиждень тому він звільнив Вінницю і Хмільник. Та нова хмара червоного війська знову загнала його до лісу.
Отаман повернувся до козаків і старшин, які купками сиділи й вели тиху розмову.
— Чого ж
— Е-е-е ні, батьку, Степан не такий дурень, щоб втрапити в руки якогось комісара, сам скорійще згребе його до своїх рук, — стиха відповів козак у високій шапці з довжелезним червоним шликом, обмотаним довкола шиї; попри це, кінець його ще й звішувався майже на піваршина.
Уважний спостерігач міг помітити на шликові вишиті чорною ниткою хрестики.
— В тім-то й біда, що він зі своєю гарячкою може залізти туди, де б і не слід було лізти. Каюся, що послав його. Краще був би зробив, якби сам пішов.
— Ти, батьку, завше, коли пішлеш кого-небудь із нас, починаєш бурчати. А хіба ж хоч оден не виконав того, що потрібно? Тілько небожчик Пилип попався, але ж його, сам знаєш, зраджено, — продовжував своє козак.
— Ну, ну, годі вже… Я йому — слово, а він тобі — десять, — кинув примирливо Шепель і приліг, схиливши на пень голову з довгим оселедцем. — А шкода Пилипа — гарний був козарлюга.
Обличчя всіх споважніли. Кожному пригадався цей трагічний випадок… Тиждень тому отаман послав Пилипа в сусіднє село, де отаборився карний відділ червоних. Успішно провівши розвідку, козак рушив уже до лісу. Але якась запродана душа впізнала його і повідомила червоного командира. В полі Пилипа й наздогнали. Довго і немилосердно мордували його — щоб видав місце розташування «банди Шепеля». Та козак мовчки все витерпів і тільки перед смертю сказав, що Шепель є «в кожному селі, в кожному лісі, в кожній балці і що він на кожному кроці битиме всіх ворогів України».
Після цих слів Пилипа порубали на шматки. Як червоні від’їхали, селяни «з великою пошаною поховали шматки тіла славного лицаря».
«Постійний загін (Якова) Шепеля складався з півсотні кінноти, але коли потрібно було підняти на… боротьбу тисячі зо дві — зо три людей, то це робилося в дві-три години, бо кожне село виставляло до двох сотень озброєних людей». Більшість загону становила сільська інтелігенція: вчителі, писарі, семінаристи, діти священиків, дяків та добрих господарів. Всіх об’єднувала люта ненависть до російського окупанта та неймовірна завзятість у бою. «Майже кожний козак із його ватаги носив у свойому серці велику тугу — то по замордованому батькові, то по зґвалтованій сестрі чи жінці, а то і по всій замордованій родині, і кожний старався при нагоді залити цю тугу ворожою кров’ю».
— Гей, панове товариство, чого так зажурилися? — звернувся володар довжелезного шлика, виводячи козаків із смутку. — Адже не за нюх тютюну пропав Пилип. Хвалити Бога, відправив він на той світ аж трийцять комуністів… А от мені до трийцяти аж чотирнайцять не хватає.
Обличчя козаків засяяли усмішками.
— Я все боюся, — продовжував Яків Чекірда (а саме так звали цього подільського козака), — щоб мене не втлумило скоріще, ніж я встигну зарізати двайцять п’ять комунарів. Коли ж мені вдасться, то не шкода буде й вмирать. А коли не встигну, все рівно встану із землі та й долічу до двайцяти п’яти, а може, ще й більще.