Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Розгніваний забороною розстріляти «дєзєртіра», більшовицький звір підбіг і рукояткою нагана вдарив хлопця по голові, а двоє інших почали бити кольбами рушниць…
Прийшов до тями Данило у власній хаті. Перше кого побачив — заляканих і вмитих сльозами сестер.
Запримітивши, що бранець отямився, більшовики почали допит, під час якого погрожували, засовуючи пістолет до рота, й били нагайкою так, що кров бризкала до стелі.
Потім його забрали з собою. Людолови поїхали на хутір, де, за їхніми даними, гуляло весілля. Хоча й була в них порожня хура, та Данилові, побитому і посіченому, наказали
— Оце тобі Петлюра, а це — гетьман, а це — «самостійна».
Коли знесилений бранець упав на землю, до нього під’їхав комісар:
— Чаво ні хатім іті?! Вєдь сєйчас для вашева братца нєту падвод… Билі, каґда ми для вас падводи виґанялі, а сєйчас давольно с вамі іґратца!
Вилаявшись, він все ж дозволив вкинути полоненого до воза.
На хуторі справді буяло весілля. На нього посходилися і хлопці, які переховувались по лісах від мобілізації. Тут їх і накрили.
Може, тому, що на весіллі зібралося багато чоловіків, а загін ЧК був невеликий, комісар погодився на обіцянку хлопців «добровільно» прийти на 8-му годину ранку до волості. Прощаючись, комісар приобіцяв, що, хто порушить домовленість, того наступного разу буде розстріляно…
Данило ж ночував у волості.
У холодній було ще двадцять таких же невдах. На ранок ніхто з «весільних» хлопців не з’явився. Комісар лютував і зганяв злість на вже «мобілізованих».
О 12-й годині бранців під охороною відправили до Кременчука, до військового комісара, а той відразу засадив їх до в’язниці.
Сиділи два тижні.
Врешті Данилові пощастило втекти й дістатися додому, в рідне село Запсілля. Та одразу мусив переселитися до лісу. Невдовзі тут зібралася ціла ватага таких, як він. Жили в лісі два місяці, доки не прийшли денікінці. Тоді лише юнаки повернулися в рідні села — для того щоб підпасти під мобілізацію в Добровольчу армію.
46. Перед приходом Денікіна
У той час, коли на Лівобережжі панувала «ласкава та милостива» ЧК, коли не було дня чи ночі, щоб у великому гаї («Оґньовій рощі») не розстрілювали українців «усіх толків та напрямків» (бо український національний рух вважався контрреволюційним), на Україну з півдня насунулись полки денікінців. Більшовики заґвалтували і почали гарячково готуватися до оборони.
Був червень 1919 року. Білі доходили вже до «славного Донецького кряжа». Тоді червоні урочисто оповістили населення про добровільний вступ до Красної армії.
Минув тиждень, другий, але «ніхто з українців не пішов».
28 червня 1919 року комісари оголосили вже мобілізацію: 1896–1900 років народження включно. І знову в повітове місто Ромни на призов ніхто не з’явився.
Знову збіг тиждень, почався другий. Тоді більшовики знову оповістили про мобілізацію, загрожуючи страшними карами тим, хто не прийде на мобілізаційний пункт.
Це подіяло. І 14 липня на площі в Ромнах зібралось п’яти тисяч молодих селян. Наперед вийшли комісари і повели завзяту агітацію. «Але їх ніхто не слухав і кожного з них ганьбили та освистували». Комісари вимагали, щоб селяни йшли на станцію та сідали у вагони. Але селяни такого наміру не мали і почали
Стало не до жартів. Ще хвилина — і конвойовані пішими та кінними більшовиками селяни рушили на станцію. Але, дійшовши до шляху, «що додому кожного веде, всі як один повернули праворуч». За півгодини станція з порожніми вагонами залишилася далеко позаду. Чекісти агітували та погрожували, але їх було мало для такої великої людської маси. Тому їх «не чули».
Дійшовши до гори, селяни оглянулись і побачили, що їх наздоганяє кінний загін.
Курява швидко наближалась. За якихось десять хвилин загін випередив людський потік і селяни побачили наведені на них кулемети «Шоша». А тут ще підоспів піший відділ чекістів. І селян, б’ючи прикладами рушниць, повернули до міста.
Вечоріло. Полонених вели вузенькими глухими вуличками передмістя до станції. Та несподівано для чекістів селяни через тини й брами кинулися врозтіч. Але не всім вдалося втекти.
Менш проворних зібрали докупи і, б’ючи, повели далі. Ось і білий двоповерховий будинок із хрестом на даху — очевидно, монастир. Відчинилася величезна заґратована брама. Не в одного бранця забилося і защеміло серце. Майже 600 чоловік опинилося в кам’яній пастці.
Ніч провели на траві. О 6-й годині ранку з’явилося більшовицьке начальство. Почулися голоси:
— Справа па аднаму вихаді. Заґаворщіков видать.
Усі мовчали.
У повітрі здійнялися нагаї, замиготіли кольби рушниць. Хтось закричав од болю.
Сотні людей у цей ранок пізнали, що таке «більшовицька ласка».
Ось охоронці висмикнули з натовпу трьох хлопців і привселюдно почали розривати їхнє тіло шомполами. Вигляд крові не зупинив більшовиків, навпаки, розпалив ще більше. Врешті селян силоміць запхали в товарні вагони.
Наступного дня вони вже були в іншому місті — одягнені та озброєні. Але «непокірні зісталися непокірними» — за кілька днів вони вже ходили лісами та ярами, нападаючи на «червоних переможців».
47. Козацька радість
Близько 10-ї години вечора 3 вересня 1919 року потяг «Правобережник» прибув на вузлову станцію Христинівку. Мета була — набрати води та палива, взнати останні новини й отримати розпорядження. «Панцерник» цей козаки називали «солом’яним», адже ніякої броні старенький паротяг і дві платформи не мали. Та й команда була вдягнута по-цивільному — в звичайний одяг. Тільки дві гармати справляли враження.
У начальника станції командир «бронепотяга» довідався, що Христинівка оточена більшовиками, залізниця зруйнована, а всі містки попалені. А на станції — кілька ешелонів із пораненими та хворими козаками Армії УНР і майном. На військовій нараді вирішено терміново ремонтувати рейки і пробиватись у напрямку Козятина. Сподівалися, що от-от підійде Юрко Тютюнник із військом і порятує ситуацію.
«Правобережникові» випало прикривати відхід ешелонів. Невеселий повернувся командир «бронепотяга» до своєї команди. Зібрав старшин і наказав готуватися до бою. Всі одразу взялися за роботу: носили воду до паротяга та шпали, рубали дрова.