Багряні жнива Української революції
Шрифт:
На початку березня 1922 року Сензюк очолив боївку, що виконала вирок Надзвичайного суду при штабі отамана Орла-Гальчевського, знищивши помічника командира військово-продовольчої комісії Літинського повіту Лапова. Це була розплата за санкціоновані Лаповим розстріли селян у Стасьовому Майдані наприкінці лютого.
Не злічити боїв і сутичок, в яких взяв участь Василь Сензюк, та не можна не згадати найтяжчого і найдовшого бою Подільської повстанської групи (власне, її штабової сотні) проти шести полків «Червоного козацтва» під командою комбрига-2 Івана Дубового. Ситуація ускладнювалася тим, що козаки були заскочені несподівано. Стався бій у лісі біля Манастирка, що під Літинецьким Майданом. Тільки ніч зупинила січу… В цьому бою було знищено
Згадуючи цей бій, Яків Орел-Гальчевський зазначав: «Треба сказати, що в регулярній війні неможливо, щоб із такою малою силою, як 60 із чимось шабель, боронитися перед кількома тисячами ворога. З цього — висновок, що коли команда і козаки морально не заломляться, то з кожного положення можна вийти, навіть з оточення».
Якби наш народ був державним, козаків і старшин отамана Гальчевського вже давно б належно відзначили. А ми навіть не знаємо про це, а коли ж довідуємось, то не віримо, що таке можливо…
Та який би героїзм не виявляли козаки і старшини Подільської повстанської групи, все ж у другій половині 1922 року сили були явно нерівні… Тож 2 вересня після кількаденних безперервних боїв довелося Гальчевському розпустити повстанську групу. Більшість козаків лишилася на Батьківщині, а Гальчевський на чолі вісімдесяти бойовиків перейшов Збруч… Разом з отаманом пішов до Польщі і Василь Сензюк.
Уже наступного літа Гальчевський відправив до України три повстанські групи — Волинську, Київську і Подільську. Разом із Подільською перейшов кордон і Василь Сензюк. У середині липня 1923 року Сензюк, виконуючи завдання свого отамана, відновив у районі свого родинного села Сахни партизанський відділ у складі десяти козаків, озброєних рушницями.
Та недовго отаманував Василь Сензюк: у ніч проти 27 липня 1923 року в районі Віньківців, що за 18 верст від Нової Ушиці, він потрапив у засідку ударної агентурної групи Подільської губернської ЧК. У бою Сензюка тяжко поранили…
У полоні Василь пробув недовго: вже на ранок його чиста душа Шевченкового Яреми відлетіла у рай. Та перед смертю Сензюк ще встиг дезорієнтувати ворога, сказавши, що група Гальчевського повертається до Польщі…
Так загинув святий і страшний — козак Василь Сензюк, який у час боротьби визнавав тільки один шлях — шлях перемог.
84. Невесела одіссея отамана Чорної Хмари
Справжнє його прізвище — Антон Якович Гребенник. Народився він 15 січня 1890 року в с. Велика Михайлівка, що на Катеринославщині. [18] Закінчив Гнідинське ремісниче училище. 1911 року прослухав сільськогосподарські курси у Катеринославі.
Під час Першої світової служив рядовим. Потім поступив до Казанської школи прапорщиків, яку закінчив 1 січня 1916 року. Згідно з направленням виїхав до міста Покровська в 248-й запасний полк російської армії. Пізніше, в званні поручника був відряджений на станцію Алтата Рязансько-Уральської залізниці. Вже у березні 1917 р. йому вдалося перевестися в Україну, на Волинь, у Славуту, де служив у 264-му запасному полку.
[18]
Велика Михайлівка (Дібрівки, Діброва) Олександрійського повіту Катеринославської губернії — тепер с. Велика Михайлівка Покровського району Дніпропетровської області. В цьому селі народився також отаман Феодосій Щусь (1893–1921).
Скориставшись розвалом російської армії, Антон Гребенник покинув службу і поїхав додому. Тут на початку 1918 року потрапив у складну ситуацію — його двічі арештовували махновці. Гребеннику інкримінували агітацію за «буржуазну» Центральну Раду. Попри «тяжкі звинувачення», махновці пропонували Антонові перейти
Підпоївши варту, Антон зумів втекти.
Переховуючись, він зустрівся з невеликим загоном (чотири старшини та вісім козаків), який оперував проти махновців. Гребенник приєднався до повстанського гурту. Незчулися, як відділ збільшився до 180 чоловік. Складався він виключно з селянських дітей. Були серед них і учні. Спрямування повстанців було: «За Центральну Раду, проти гетьмана».
Невдовзі Антон висунувся на провідника. Загін під його керівництвом швидко зріс до 300 козаків.
Воювали проти більшовиків та Махна за Катеринослав. Спільно з відділом отамана Ангела [19] (500 козаків і старшин) у селі Краснополець під Катеринославом знищили 120 червоних головорізів каральної експедиції — самих китайців і латишів. Полонених — на пострах іншим окупантам — повісили вздовж дороги на деревах. Потім, між Катеринославом та Знам’янкою, повстанці билися проти денікінців. В одному великому бою їм пощастило захопити два бронепотяги та знищити піхотний полк.
[19]
Не плутати з чернігівським отаманом Євгеном Ангелом.
«Пізніше, — оповідав отаман, — (я) стояв на Кічкасі (міст) і оперував проти відступаючого Денікіна».
Добровольча армія під шаленим тиском тисяч селянських ватаг притискалася до моря, а в причорноморські степи під кличами допомоги українцям вливався новий окупант — червоні москалі, які обіцяли визволити Україну від москалів білих…
«Освободітєлі» довго не барились і показали свою звірячу сутність. Тож повстанці Чорної Хмари дуже скоро повернули зброю проти них. «Билися з большевиками в районі Плавнів». Між станцією Жеребцем і Олександрівськом перервали шляхи й захопили каральний відділ, який їхав до Олександрівська, і винищили його. Між Катеринославом і станцією Синельникове козаки Чорної Хмари, переодягнені в червоноармійців, спинили потяг. Під час перевірки документів було заарештовано чекістів — одного латиша та шістьох євреїв. У с. Дмитрівці «спустили їх до порожньої студні». Але чекісти виявилися великими життєлюбами — вилізли та втекли.
Справедливість все ж перемогла: селяни наздогнали втікачів, добряче побили їх та повернули назад у криницю. Щоб більше не провокувати чекістів до втечі, вирішили трохи підсмалити їх: кинули до криниці соломи та підпалили її.
«В даному випадку, — коментував цей епізод ад’ютант Симона Петлюри Олександр Доценко, — шість замордованих повстанцями чекістів — жиди. Але чи можна в цих жорстоких розправах вбачати «юдофобство» українського народу? З більшим правом можна було б вбачати «українофобство» жидів у катуванні українських селян… Тим більше диким і ганебним виглядає перекладання відповідальності за антижидівські ексцеси (часто розлючених жидами ж комуністами) українських мас на Головного Отамана С. Петлюру…»
Якщо спочатку відділ Чорної Хмари складався виключно з піхоти, то згодом поповнився кінною сотнею на чолі з прапорщиком колишньої російської армії О. Курочкою з Олександрівська.
Піхотою командував поручник Петренко з с. Жеребець. Одну з піших сотень очолював вчитель із Кам’янки прапорщик Хоменко. Бунчужним повстанського загону Чорної Хмари був Гаврило Гордієнко. Всього загін Чорної Хмари налічував близько півтори тисячі козаків і старшин.
Тим часом українська армія відступила на захід. Чорна Хмара залишився в рідній місцевості та зосередився на нищенні більшовицького запілля, комунікацій і живої сили. Діяв за директивами особистого представника Симона Петлюри, видатного організатора українського підпілля на півдні України доктора Гелєва, македонця за національністю.