Багряні жнива Української революції
Шрифт:
За 180 днів українська армія здолала понад 2500 верст… За цей час армія звела понад 50 боїв, із них лише кілька невдалих. А на початку травня 1920 року під час прориву фронту 14-ї совєтської армії кількість боїв була така велика, що їх ніхто вже не полічить.
Зимовий похід завершився щасливо: 6 травня в районі Ямполя зустрілись роз’їзди полку Чорних запорожців, які йшли зі сходу, зі стежею 3-ї Залізної дивізії, яка насувалася із заходу. Таким чином з’єдналися «трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної братні Українські армії» (вислів комдива Олександра Удовиченка).
Радості не було меж. «Дух армії піднявся, настрій неописуємий.
Зимовий похід завершився на мажорній ноті. Як й інші його учасники, Василь Совенко був нагороджений орденом Залізного хреста, який у системі відзначень українського війська посідав «безапеляційно перше місце». Так стверджував авторитетний історик Лев Шанковський, теж учасник Зимового походу. Лев Шанковський писав: «…Орден Залізного хреста розцінюється вище, ніж звичайний пропам’ятний хрест… Орден Залізного хреста є нагородою… за славетні воєнні чини, від яких не міг ухилитись у 1-му Зимовому поході жодний його учасник».
Надалі Василь Совенко працював цивільним комісаром уряду при 1-й Запорозькій дивізії, а з квітня 1922 року був помічником начальника Цивільного управління штабу командувача «N-ю групою Партизанського-Повстанського війська». Та вже в серпні його перевели до резерву старшин Міністерства військових справ. Відтак, закінчивши матуральні курси при Українській господарській академії в Подєбрадах (Чехословаччина), він стає студентом академії. Диплом інженера-економіста Василь Совенко здобув 17 грудня 1927 року.
Закінчуючи звіт про Зимовий похід Головному отаману, Василь Совенко висловив думки народу, які чув під час рейду Правобережною і Лівобережною Україною: «(Всі) чекають твердої влади, — писав він, — безпартійної, з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу… Неукраїнські культурні фахові сили повинні бути використані Урядом лише як фаховий елемент, не віддаючи в його руки відповідальних, державного значення, посад… Тяжко повинні бути покарані зрадники і казнокради. Поява цих людей на відповідальних посадах може підірвати довір’я народу… Урядом повинна бути звернена в першу чергу увага на ті сім’ї, батьки чи брати яких поклали свої голови в боротьбі за незалежність… Для цього повинна бути утворена окрема комісія, яка б подбала і про відновлення могил загиблих… Для пошани загиблих мусить бути призначений день Загальної Всеукраїнської Скорботи…»
…Надії народу досі не втілено. Немає твердої української влади, сформованої «з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу». Державного значення посади віддано в руки національних меншин. Не покарані зрадники і злодії. Поява цих людей на відповідальних посадах підірвала довір’я народу. [16] Жодний уряд України не звернув уваги на родини, батьки чи брати яких поклали свої голови в боротьбі за незалежність української держави. Не відновлені їхні могили… Для пошани героїв не визначено День Всеукраїнської Скорботи. На державному рівні віддають належне лише тим, хто в 1940-х роках разом із катами нашого народу виганяв з України іншого — німецького — окупанта… Коли ж українська влада гідно вшанує пам’ять героїв Визвольних змагань, борців за національну Україну?
[16]
Розділ написано
78. Любов і ненависть Трифона Гладченка
Південноукраїнське село Софіївка, що на Криворіжжі, подарувало Україні багатьох завзятих козаків та отаманів, які зі зброєю в руках взяли участь у революції 1917–1920-х років. Воювали вони і в Повстанській армії Нестора Махна, і під прапорами Матвія Григор’єва, і в Степовій дивізії Костя Блакитного, і в Армії Української Народної Республіки… Найбільш відомими військовими діячами, які народилися у криворізькому селі Софіївці, були отамани Михайло Малашко та Трифон Гладченко.
Про командувача повстанцями Катеринославщини Михайла Малашка (Мелашка) я вже писав у книзі «Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії». А зараз хотів би згадати заступника отамана Катеринославського коша повстанських вільнокозацьких військ, улюбленця українських селян Трифона Гладченка.
Він був кадровим військовим. У російській армії дослужився до поручника. В добу революції як повстанець воював проти денікінців та червоних. Підпорядковувався Матвію Григор’єву, а пізніше Нестору Махну. Якийсь час називав себе анархістом, хоч ніколи членом анархічної організації не був. Махно і його штаб не довіряли Гладченку, як «уенерівцю», називаючи його поза очі «петлюрівським елементом».
Та в оцінці отамана Гладченка головним була не партійність чи якісь ухили й орієнтації, головними були всепоглинаюча любов до поневоленого українського народу і люта ненависть до російських окупантів та росіян взагалі. Про це свідчить оповідь повстанця Миколи Малашка. Написав він її по свіжих слідах — 29 грудня 1922 року. На неї далі й посилаюся.
Взяти до рук зброю Трифона Гладченка змусив біль за страждання українського народу. Він розумів, що тільки любов’ю не визволити свого народу з російської неволі. Тому й синові своєму заповідав не лише любити українців, але й ненавидіти їхніх ворогів. І син змалечку знав, що росіяни — вороги і що їм треба мститися. Для того й пізнавав батькову науку володіння зброєю.
І це в житті придалося…
У боротьбі з росіянами отаман Гладченко використовував їхні ж методи. Так під час повстання на Катеринославщині заїжджав у московські, ще Катериною посаджені, села, скликав громади і переконував їх ставати зі зброєю проти більшовиків.
— Ви ж українці, бо живете на Україні… — казав він. — Більшовики — наші вороги. Вони йдуть нас грабувати…
«І москалі, підбиті його красномовством, із запалом йшли у бій», — згадував Микола Малашко. Гладченко посилав їх на найнебезпечніші ділянки, часто проти сильних відділів червоної кінноти, яка «нищила москалів дощенту». І навіть тоді, коли бій завершувався поразкою, отаман святкував перемогу.
Навесні 1919 року Трифон Гладченко, сховавшись під іншим прізвищем, став «червоним» комендантом станції Чаплине. «Більшість москалів, що звертались до нього як коменданта, він розстрілював, ніби за зраду революції. Часом десятки розстріляних лежали під великим будинком депо». Ці розстріли потягли за собою підозру, і Гладченко мусив зникнути.
За місяць він вже працював конторником на іншій станції…
Якось, коли він відпочивав удома, а дружина поралась по господарству, рипнули двері й до хати увійшло троє червоних.