Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Але на Одеському відтинку фронту, де воював Леонід Романюк, щоденні бойові завдання та успішні акції «не давали ширитись зневірі й вносили рівновагу в настрої… 3-ї Стрілецької дивізії, що саме здобула назву Залізної».
Та ось на місце розбитих більшовиків докотилися з півдня відгодовані Антантою та озброєні до зубів денікінці. Почалися сутички. 3-тя гарматна бригада, зокрема, взяла участь у бою проти денікінців неподалік Бершаді. Влучний вогонь кулеметів та батареї Леоніда Романюка вирішив
Однак, незважаючи на цю та інші локальні перемоги, загальна ситуація на фронті погіршувалась — Армія УНР не мала нормального забезпечення, в тому числі й санітарно-медичного, була роздягнена, недоїдала. Серед наших частин почав ширитися тиф. «У листопадових студенях і дощах наша дивізія, — розповідав Л. Романюк, — почала відходити на північний захід». Особливо тяжко доводилося гармашам — адже їм треба було дбати не тільки про гармати, а й про коней. В осінньому бездоріжжі, голодні, виснажені коні падали… Доводилося залишати гармати.
Але масового дезертирства не помічалося — «дивізія та бригада заховували сяку-таку боєздатність». Проблемою номер один ставала майже повна відсутність шпиталів та й взагалі медичної допомоги. Хворі мусили (та й воліли!) їхати на возах за ще здоровими. Смертність старшин і особливо козаків зростала катастрофічними темпами. 3-тя гарматна бригада та й уся Залізна дивізія «обертались у великий примітивний рухомий шпиталь»…
Українська армія відступала, «відступала з боями, без паніки… — згадував козак Армії УНР Борис Давидів (пізніше письменник Б. Антоненко-Давидович), — і все ж усякий відступ гнітюче впливає на військо, яке втрачає віру в себе, в свою здібність не тільки чинити опір, а й перемагати. І раптом на східному Поділлі наша армія перейшла в наступ! За один день ворога відкинуто на десять верст, денікінці відступають, лишаючи позад себе багато трупів, а наступ розгортається далі й далі… І раптом наступ уривається… Уривається через зраду галичан! Разюча вістка блискавично облетіла військо, і безпросвітний одчай миттю погасив короткий спалах радості й піднесення. Не хотілось вірити, що так могло статись, але поквапна передислокація частин засвідчувала гірку правду дійсності».
«Десь у першій половині листопада, здається у Ялтушкові, — гортав сторінки болючих спогадів сотник Романюк, — ми зустріли частини і обози УГА. Ми йшли на захід. Вони прямували на схід. Похнюплені старшини і стрільці — промоклі й померзлі — чалапали розвезеною болтяницею». Пригнічувало те, що брати-галичани опинились у ворожому таборі — вони, аби зберегти себе від пошесті тифу, холоду й голоду, передалися на бік денікінців, які мали й шпиталі, й медикаменти, достатньо продовольства та обмундирування.
«Навік лишилась у моїй пам’яті сумна картина нашого роз’єднання, — продовжував Борис Антоненко-Давидович. — Довгий яр серед осіннього поля й широкі шляхи по обидва його боки, де один веде на схід, другий на захід. Наші й галицькі частини йдуть одна біля одної, але в різному напрямі: ми на захід, вони на схід. Ми не вітаємо одне одного, але й не виявляємо ворожнечі, нам просто соромно дивитись один одному в вічі, бо ми прямуємо до Польщі, нашого давнього ворога, вони — до Москви… що мало не поглинула нас як націю…»
Про тодішні настрої свідчить діалог між наддніпрянцем і галичанином, який зберегла пам’ять генерала Михайла Крата:
— Віддай коня, — тобі по-доброму кажуть! Теж
— А ви до ляхів ся пораєте, знайшли приятелів та союзників. Вони з певністю вам Україну допоможуть вибороти, чекайте, пане!
«Таких і подібних діялогів було багато на страдницькому шляху українських армій у листопаді 1919 року, поміж Курилівцями Мурованими та Новою Ушицею», — свідчив Михайло Крат.
У момент переходу на бік ворога Галицька армія займала Жмеринку — величезний залізничний вузол і водночас військову базу Армії УНР. Галичани добровільно віддали цей вузол денікінцям, поставивши Армію УНР у невимовно тяжке становище…
На відпочинок після довгого переходу 3-тя гарматна стала в Новій Ушиці — рідному місті Леоніда. Штаб бригади зупинився у його хаті. «Заклопотана мати і радіє, і журиться — треба всіх нагодувати, а чи стане чим? Ті ж самі кімнати, образи, меблі. Але сумніше дивиться зі стіни з-під смушкової шапки Батько Тарас. А мати… сумно усміхнена, але привітна, журиться всіма і всім». Часами Леонід ловив на собі погляд її «мученицьких очей, повних любові»… Вранці —«останні слова прощання, батько міцно тисне руку і так само міцно обіймає. А мати — горне до себе, дрібно цілує, дрібно хрестить». Поцілувавши «мамину струджену руку», Леонід назавжди покинув отчий дім.
Лишивши частину хворих у лічниці в Ушиці, рушили на Дунаївці, а затим на Ярмолиці… Чим далі йшли, тим менше ставало вояків, «зате зростала кількість возів із хворими». Непритомні, напівживі, лежали вони, прикриті шинелинами й лантухами. Багато з них було в гарячці — цим холод не дошкуляв. Їхні стогони та маячню чути було нестерпно. Погано впливали й «несамовиті чутки» — про непослух та розклад різних українських частин. Нерви не витримували: у Солобківцях застрелився сотник Зуб із Полтавщини, у Проскурові наклав на себе руки хорунжий Миколаєнко. «Одного вечора сотник Микола Чижевський хотів відібрати собі життя, ледве пощастило вирвати в нього з рук револьвер. Він схлипував і бурмотів: «Остання розмова… Остання вечеря». На ранок сотник знову був на коні.
Прямували на Любар. Тут скупчувалися залишки нашої армії… У Любарі Романюка затримали волохівці та допровадили до свого отамана. Щоб врятуватися, довелося дурити Волоха, запевняючи, що бригада приєднується до нього. Волох повірив і розкрив пароль: «Пропуск — шлик, відклик — Шепетівка». Це допомогло вирвалися з Любара, бо скрізь — і на містках теж — стояла варта.
Під час перегляду в Чорториї новий командир 3-ї Залізної дивізії Валентин Трутенко, який замінив хворого на тиф Олександра Удовиченка, потиснув руку сотнику Романюку й висловив подяку за те, що той врятував п’ять гармат і рештки особового складу гарматної бригади.
Під час наради старшин Леонід Романюк нарешті почув радісну вістку — їхня частина до поляків у табори не піде, а разом з іншими вирушає вглиб України — у запілля Добровольчої армії. І справді, вже 5 грудня 1919 р. старшини отримали наказ полковника Трутенка готуватись до виступу вранці наступного дня.
«Ранок був притишений, сірий. Починало сніжити… А на серці, попри все, було радісно і ясно. Починалась нова дія великої містерії боротьби за волю України. Ми виходили в Зимовий похід. «Руша-а-ай…» — так завершується спогад Леоніда Романюка «Від Бершаді до Чорториї (напередодні Зимового походу)»…