Багряні жнива Української революції
Шрифт:
На галицькому березі старшини і козаки мусили розлучатись зі зброєю, якою вони бились за волю України. «Ще тяжче було пережити козакові розлуку з конем, із своїм вірним бойовим товаришем. Загартовані в боях козаки плакали, цілували своїх коней, передаючи їх у чужі руки».
Тієї ж ночі обеззброєних козаків і старшин Залізної дивізії відвели подалі від кордону та розмістили у галицьких селах. У грудні сотника Романюка разом із рештками 3-ї Залізної поляки інтернували на східній межі Познанщини, у таборі Каліш, дозволивши дивізії зберегти свою внутрішню організацію. Хоч і обеззброєні, ув’язнені за дротами, вояки продовжували жити «враженням воєнних
«Те, що ми зберегли нашу внутрішню військову організацію, родило в наших душах надію, що ми, хоч і без зброї, залишались військом», — розповідав Леонід Романюк. Тим більше що 3-тя Залізна дивізія й раніше відступала на захід, а потім переможно поверталася. Це народжувало надію, що так станеться і тепер. «Ми сподівались, — писав сотник, — що ось-ось прийде наказ і ми знову підемо в бій за Українську Державність. Дарма що тепер ми за дротами, дарма що їли гнилі оселедці і чорний гливкий хліб з остюками… Україна ж нас чекає…»
Тож, коли Юрко Тютюнник покликав козацтво у новий похід на рідну Україну, багато хто із залізних зголосився. Пішов і Микола Чижевський, якому колись Леонід Романюк не дав здійснити самогубства. Сам Леонід, як виглядає, у похід уже не пішов, можливою причиною було те, що у таборі в нього відкрився туберкульоз легень…
Багато не повернулося козаків із того рейду: хтось загинув під час боїв, когось розстріляли котовці під Базаром. Леонід Романюк у книзі «Третя Залізна дивізія» наводить список лицарів Другого зимового походу, які загинули під час останньої спроби регулярної української армії визволити Батьківщину. Подаю список зі своїми доповненнями та уточненнями.
У боях під час рейду загинули:
підполковник Минаківський (11 листопада в бою за ст. Чоповичі),
сотник Сарачан,
поручники Михайло Солтуненко і Дем’ян Сікорський (17 листопада під с. Малі Миньки),
хорунжі Варжанський, Чернелівський, Адольф Антосевич, Євген Мазанівський, Гриць Майдачевський (15 листопада під с. Леонівкою), Сергій Полонський, Павло Слюсарів,
підхорунжі Василь Кобельський, Павло Мельник, Корній Букрій, козак Дмитро Крисальний.
А 22–23 листопада 1921 р. у м. Базарі було розстріляно таких вояків Залізної дивізії:
поручники Ернст Єгер Артурович із Праги (німець), Погиба Федір Данилович із м. Літки Чернігівської губернії, Ходько Борис Олексійович із Києва,
старшина Бережний Сидір Петрович із м. Бахмача Конотопського повіту (у 2-му Зимовому поході — курінний 4-ї Київської дивізії),
хорунжі Синиця Стефан із с. Узин Васильківського повіту, Петренко Іван Діонисійович із с. Серби Могилівського повіту, хорунжий (?) Мироненко Кузьма Давидович із с. Піски Лохвицького повіту,
підхорунжі Кузьмин Яків Васильович із с. Василівки Ананьївського повіту, Гладченко Ілько Семенович із Васильківського повіту, Сидоренко Семен Іванович із с. Хибалівка Ніжинського повіту, підхорунжі (?) Постелинський Діонисій Людвигович із с. Телепеньки Вінницького повіту (поляк), Делозовський (Долозовський?) Олександр Іванович із Києва,
козаки Горбач Іван Олександрович із с. Курені Конотопського повіту, Баранов Георгій Арсентійович із Пашковецької волості Проскурівського повіту (росіянин, фотограф), Губенко Зиновій Трифонович із м. Ладижина Гайсинського
юнаки Маницький (Маніцький) Іван Михайлович із м. Кам’янця-Подільського, Демченко Петро Костянтинович із Глухівщини.
У ті ж дні розстріляли більшовики й таких старшин 3-ї гарматної бригади (ад’ютантом командира якої був Л. Романюк):
підполковник Шура-Бура Іван Лукич із м. Борзна Чернігівської губернії,
поручник Солтученко Михайло Харлампійович із м. Голта Херсонської губернії,
чотовий Михайленко Яків Іванович із Кролевецького повіту, підхорунжі Марков Володимир Михайлович із м. Саврань Балтського повіту (росіянин), Лященко Федір (Василь?) Якович із с. Гирівка Конотопського повіту, Рубан Іван Лукич із с. Чубичі Чернігівського повіту, Шевченко Лазар Харитонович із с. Пшеничне Канівського повіту, Кушлімський (Кушлинський) Адам Іванович із с. Макарове Ушицького повіту, Вовк Арсен Дмитрович із Поділля, Моцак Грицько Іванович із Лохвиччини,
козаки Кубельський Василь Феодосійович із Поділля, Слюсарев Павло Григорович із Курської губернії (росіянин) та юнак Окаловський (Акаловський) Вадим Євгенович із Кам’янецького повіту Подільської губернії, лицар ордену Залізного хреста.
У дивізії відзначали пам’ять всіх, але особливо вшановували поручника Дем’яна Сікорського з 3-ї гарматної бригади. Оточений червоними під Малими Миньками, він «кинув під себе ручну гранату, щоб не датися в їхні руки. Він загинув смертю героя… — писав Леонід Романюк у книзі «Третя залізна дивізія». — Від того часу на кожній вечірній повірці в 3-й Залізній гарматній бригаді першим викликалось ім’я поручника Дем’яна Сікорського — його дух вірності і завзяття був завжди із Залізними».
Трагічний Другий зимовий похід 1921 року, за висловом Леоніда Романюка, був «лебединою піснею» як 3-ї Залізної дивізії, так і всієї Армії УНР. Версальські угоди стверджували, що війна у Європі закінчилась. Треба було шукати нових методів боротьби за Україну. «За влучним висловом поета Євгена Маланюка, — писав Л. Романюк, — треба було міняти «стилет» на «стилос».
Те, що Леонід Романюк записався до Студентської громади табору Каліша, свідчило, що він збирається продовжувати навчання… І дійсно, почувши, що у Чехословаччині відкрилися вищі українські навчальні заклади, він, не вагаючись, вислав документи і письмове прохання прийняти його до складу господарської академії в Подєбрадах. Йому не відмовили, і 1923 року Леонід став студентом. «…Це була тільки зміна зброї на шляху до нашого національного визволення і омріяної Державності», — зазначав він.
Про навчання Леоніда в академії відомо мало що. Зате в його студентській особовій справі збереглися тези дипломної роботи. Називалася вона так: «До питання національного складу робітництва України й причини його особливостей». Порівнявши дані переписів 1897-го і 1926 років про національний склад робітництва в Україні, Леонід Романюк дійшов таких висновків: «Серед робітництва, особливо промислового, значне місце посідали чужинці, серед них головне місце займали великороси, і то зайшлі; чужинські елементи головно скупчувалися в основних галузях промисловости Лівобережжя, посідаючи, очевидно, там місця кваліфікованіші. Східна Галичина загально виказує перевагу (серед) робітництва чужонаціонального елементу, поруч із тим, що українське робітництво скупчено в галузі низької кваліфікації».