Іде циган по діброві(Десь лихе носило),При нім пара вареників,Люлька та кресило.Чорний, темний, як та хмара,По лісі блукає:Іскривився, курить люльку…Аж Лев вибігає.Вибігає, став, питає:«Хто ти, чорний враже?»«Скажи перше, хто ти, враже?» –Циган йому каже.Стрепенув звір головою,«Я Лев», – промовляє.«Ти Лев собі, а я Пролев!» –Циган відвічає.«Ходім битись!» – Лев говорить.«Та ходімо, враже!Тілько я ще не обідав», –Циган йому каже. –Як даси чого поїсти,Трохи підкріпитись,Тоді піду із тобоюВ чисте поле битись!»«Та нічого, – Лев говорить, –З тобою робити!Мушу тобі на закускуХоч телицю вбити!..»І кинувся межи стадо,Телицю вбиває;Шабатує пазурами,Шкуру іздирає.Оббілував, як годиться,Сів коло телиці;А цигану дає шкуруІ шле до криниці:«Біжи, – каже, – до криниці,Та не забавляйся:Як набереш води повну,Бігцем
повертайся!»Пішов циган, не вертає,Сидить та й копає…Лев приходить. «Що ти робиш?» –Цигана питає.«Таже бачиш, що я роблю:Криницю копаю!Що я тобі шкурлатамиВсе черпати маю?!Принесу тобі криницю,Та й роби, що знаєш!»«Ну, небоже, – Лев подумав, –Добру силу маєш!..»І нагнувся, сам за шкуру,Води набирає,А цигана за дровамиУ ліс посилає.Пішов циган, не вертає,Тілько дуби в’яже…Лев приходить: «Що ти робиш?» –Циганові каже.«Таже бачиш, що дубинуДокупи збираю;Отак візьму усю разомТа й повириваю!..»Подивився Лев могучий,Махнув головою:«Оце, – думає, – на лихо,Здибався з бідою!..»Бере його до телиціЖиво відсилає,А сам дуба молодогоПри землі ламає.Зламав дуба молодого,На кряжі кряжуєТа й, сердешний, нагадався,Що вогню бракує…Приніс дрова та й гадає,Де вогню узяти.Але циган йому каже:«А що, Леве-брате?Вдарим в камінь пазурами!Хто вогню добуде,То той у нас і без бійкиНайсильніший буде!»Пішли вони до каменя,Разом поставали,Як ударив Лев у камінь –Пальці позлізали…Заревів Лев, підняв лапи,Лапи об’юшило!А наш Пролев добуваєГубку та кресило.Як ударив – скала цілаВ іскрах загорілаІ доразу суха губкаДимом задиміла…Ідуть вони до телиці,Вогонь розкладають;Розбатовують телицю,Стегна запікають.Запікають тлусті стегна,Обід спорядили,Спорядили обід пишний,На двох розділили.Посідали і балюють:Лев аж припадає;А що циган вже й наївся, –Решту розкидає.А за ним голодні птахиКупами літають;Що розкине, поїдаютьТа розволікають.Лев поглянув – його ПролевВже й кісток не має,Лежить собі проти сонця,Живіт вигріває.«Що, Пролеве, будем битись?» –Лев несміло каже.«Та вже ж битись, не миритись!Але чекай, враже:Возьми перше стисни камінь –Як води добудеш,То тоді ти і без бійкиНайсильнішим будеш!..»Бере камінь Лев у лапи,Потряс головою;Як потисне… камінь тріснув,Сиплеться мукою…«Видиш, враже, – циган каже, –Й води не добудеш!Та як же то ізо мноюБоротися будеш?Отак тисни, як я тисну» –Циган промовляєТа руками вареникаЩосили стискає.Заюшила сироватка…«Видиш, – циган каже, –Що вас двадцять таких левівТого не докаже!»Та ще лучче вареникаПеред Левом тисне!«Ану тепер, – каже циган, –Хто з нас лучче свисне?»Підійнявся Лев могучий,Як на лапи стане,Та як свисне, та як клясне.Аж волосся в’яне!..«Тепер я вже, – циган каже, –Тілько не дивися!А то й очі повилазять,І сам повалишся!»Лев нагнувся, сплющив очі,Стоїть, ані писне…А той його ломакоюЯк під вуха свисне!Зашуміло, загуділо,Й задзеленькотіло,І в очах стома свічкамиЗапалахкотіло…«Не чорти ж мені надалиЗ тобою зчепитись…Ні, небоже, що вже хочеш,А не буду битись!»«Е, боїшся, бісів Леве! –Циган став казати, –Неси, враже, шкуру грошейДо моєї хати:Тоді тілько я з тобоюМиром помирюся…А не хочеш, то я заразІз тобою б’юся!..»Став, подумав Лев могучий:Нічого діяти!Коли хоче біда грошей,То тра біді дати…Бере шкуру, йде за грішми,Повну набирає,Несе її за циганом,Аж чоло впріває…Привів циган його в кузнюМежи циганята.«Скидай, – каже, – Леве, шкуру,Ото моя хата!»Лев скидає йому шкуру,Кузню оглядає;Аж циганя із-під вугляШтабу витягає.Розпалилась тая штаба,Світить і біліє,Розсипає кругом іскри…Жаром червоніє…«Що то, брате, за відміна?» –Лев почав питати.«А попробуй, – циган каже, –То сам будеш знати!»Як вхватився Лев за штабу –Боже, твоя воле!..Завертівся, замотавсяТа кулею в поле!..«Нехай же їм сто чортяків!Каже коло ліса. –Щоб минутку ще потримав,То б згорів до біса!..»
14 апреля [1858].
ВОРОНА I ЛИС (ХИТРА СОРОКА)
Пробігає Лис голодний,Через пеньки скаче;Аж слухає: десь ВоронаНа гілляці кряче.Прибігає, хоть видати,Та ніяк дістати!..Лис хитриться і вертиться,Давай підмовляти.Підмовляє, щоб ізлізла,Заглядає в очі,Обіцяє м’яса гори,Ворона не хоче.«І не хочу, і не можу, –Стала говорити: –Іди, – каже, – коли хочеш,На село дурити!..Ти думаєш, що ВоронаРозуму не має,Сидить собі на гілляці,Нічого не знає.Та я знаю, що ти хочеш,Як собака, їсти,І хіба б я дурна була,Щоб думала злізти».«Бог з тобою, голубонько! –Став Лис прикидатись. –Та тепер вже, зозуленько,Нічого боятись:Вийшов указ з того світу,Щоб мир був усюди,Щоби мирно собі жилиІ звірі, і люди…»А Ворона розважає:«Брешеш ти, мій враже!»Далі кругом подивиласьТа й Лисові каже:«Та який же мир той будеТа спокій між нами,Коли онде йдуть до лісуСтрільці із хортами!»«Будь
здорова, голубонько!»«А то що? куди ти?»«Таже стрільців несе лихо,Треба утікати!..»«А указ же з того світу,Що про мир писали?»«Може, вони ще указуТого й не читали».«Ну, не бійся ж, голубчику:Я лиш так сказала;Але вашого указуІ я не читала!..»
18 апреля [1859].
ВОВК, СОБАКА І КІТ (СТАРИЙ ПЕС)
Як Собака стеріг хату,То й його тримали;Як постарівся, до лиха,Взяли та й нагнали…Іде, бідний, дорогою,Притулку шукає;Аж у лісі на поляніВовк його здибає.«Куди, – каже, – йдеш, Собако?»«Притулку шукати!»«А що ж твої господарі?»«Та вигнали з хати!»«Ну, нічого! Будеш, – каже, –У мене служити;В мене будеш, як дитина,У розкошах жити…А чи їв ти що сьогодні?!»«Ні, – каже, – нічого!»«Тож ходімо обідати!» –Каже Вовк до нього.Ідуть вони темним лісом,Ідуть чагарями,Ідуть вони пустим зрубом,Буйними ланами;Ідуть степом… Надибають:Стадо коней грає…Вовк пригнувся, поглядає,Здобич вибирає…«Бачиш, – каже, – ту лошицю,Що білії п’яти?Ото зараз, – каже, – з неїБудем обід мати».І в минуті почав землюПід собою дерти;Зачав дерти сиру землю,Як скажений, жерти.«Подивися-но на мене –З’їжилась чуприна?..»«З’їжилась, – Собака каже. –Встала, як щетина!»Знов він землю під собоюЗачинає дерти,Зачинає землю дерти,Як скажений, жерти…«А поглянь-но, – каже, – в очі:Чи посоловіли?»Пес поглянув йому в очі:«О, посоловіли!..»Вовк кулею до лошиці!Та й не сподівалась…Стадо в ноги, куди гляне,Лошиця осталась.Осталася, повалилась,От вони білують…Збілували тлусті стегна,Стали та й балюють…Відживився Пес голодний:«Що, – каже, – служити?..Та тепер я і без ВовкаМожу в світі жити…Тільки землі наїстисяТа сміло кидатись,І будь огир, будь лошиця,А мусить піддатись».І наїжився до ВовкаТа й давай брехати,Давай Вовка голодногоВід лошиці гнати.«Іди, – каже, – коли хочеш,А то прийдуть люди;Тоді тобі, вражий Вовче,Не до шмиги буде!»Подивився Вовк на нього,Як на того біса,Махнув хвостом, стрепенувсяТа й побіг до ліса.А Собака коло стерваДнює і ночує;Тілько в нього і роботи,Що бальом балює…І скінчив він всю лошицю,Поживи шукає:Іде собі дорогою,Аж Кота здибає.«Куди, Котику, мандруєш?»«Притулку шукати!»«А що ж твої господарі?»«Та вигнали з хати!»«Ну, нічого, будеш, – каже, –У мене служити:В мене будеш, як дитина,У розкошах жити!А чи їв ти що сьогодні?»«Ні, – каже, – нічого!»«Тож ходімо обідати!» –Каже Пес до нього.Ідуть вони по степові,Табун коней грає,Пес найкращую лошицюЗ стада вибирає.«Видиш, – каже, – ту лошицю,Що білії п’яти?Ото зараз, – каже, – з неїБудем обід мати!..»І в минуті став він землюПід собою дерти,Став він дерти сиру землю,Мов скажений, жерти.«А що, – каже, – подивися:Чи чуприна встала?»«Ба ні, – каже, – щось не встала!»«Та кажи, що встала!»І знов Котика питає:«Чи встала чуприна?»Хоть не встала, а Кіт каже:«Встала, як щетина».Зачинає знов він землюПід собою дерти,Зачинає землю дерти,Як скажений, жерти…«А поглянь-но, – каже, – в очі,Чи посоловіли?»Подивився Кіт у очі:«Не посоловіли!»«Та кажи-бо, старий дурню,Що посоловіли!»Бере Котик та й говорить,Що посоловіли.Пес, як куля, до лошиці!Вона – копитами!Так Собака і прослаласьДогори ногами!..Прийшов Котик, глянув в очі –Очі вже темніли…«Тепер, – каже, – то вже правда,Що посоловіли!»
19 апреля [1859].
СТАРИЙ ВОВК
Ізнемігся старий Вовк,Ледве що плететься,Аж з ягнятами ВівцяНа полі пасеться.Ото йде він до Вівці,Став на задні п’яти,Просить собі на обідЇдного ягняти.Та і каже, що: «Не дам,Не мої ягнята,А от онде тато їх,Попроси у тата!»Пішов Вовк до Барана,Став його благати,Щоби йому на обідЯгня яке дати.А той тільки вгору гоп!Як тріснув рогами, –Так старого й покотивДогори ногами!Підійнявся старий Вовк,Ледве що плететься,Аж дивиться: із лошамКобила пасеться.Підійшов він і туди,Став на задні п’яти,Просить собі на обідВ Кобили лошати.Та і каже, що: «Не дам!Не моє лошатко,А от, – каже, – на горіХодить його татко!»Вовк до огиря іде,Став його благати,Щоби йому на обідЛоша теє дати.А той каже йому: «Стій!Пораджуся мами».Обернувся, як креснеВовка копитами!Аж на гони стариганьПолетів до лиха,Покотився разів п’ять,Підійнявся стиха.Іде далі старий Вовк,Ледве що плететься,Аж з пацятами СвиняНа горі пасеться.Іде, бідний, і туди,Став на задні п’яти,Просить собі на обідЇдного пацяти.Та і каже, що: «Не дам,Не мої пацята,А он, – каже, – попроси,Коли хочеш, тата».Вовк іде до Кабана.Став його благати,Щоби йому на обідПоросятко дати.А той його примостивЗадом над скалою,Та спереду як турнувВовка головою!То так бідний стариганьЗ гори й покачався…І лежав він та й лежав,Далі обізвався:«Отак, – каже, – коли хочЩо-небудь робити,То до батька не ходиПоради просити!»
