Лірникові думи, Руданський Степан Васильевич

Лірникові думи

2012 г.

5.00 + -

рейтинг книги

Шрифт:

Руданський С. В.

ЛІРНИКОВІ ДУМИ

ПРЕСЛІВЛЯ

На полудні, де Карпата Кинула відноги, Вколо Смотричем повився Кам'янець убогий. Бідне місто! тілько війни Тяжкі споминає, А само в собі ні виду, Ні краси не має. Там нема широких улиць, Пишного палацу, Для проходки садів славних, Широкого плацу. Доми збились, іспоїлись Купами-рядами. І від льоху аж до даху Всі кишать жидами. Малий ринок серед міста - Тілько-то і плацу. Старий дім губернаторів - Тілько і палацу. Та ще бульвар над скалою, Що ніщо дивитись: Тілько й місця кам'янецьким Сидням проходитись. І все місто комашнею К скалі припадає, Ніби згубленого щастя На нії шукає. І над тою комашнею Тілько храми божі, Як яснії великани, Стоять на сторожі. І високо на повітря Верхи підіймають, І хрестами золотими, Як зорями, сяють. Но найкраща із тих храмів - Голова висока Хранителя сего міста Івана-пророка; [1] І будова - так пристойна Церква і ті бані Так і кажуть, як хрестився Господь в Іордані; [2] І камінная дзвіниця, Рівна і висока, Пригадує

над водою Святого пророка; А на церкві святій баня (Нижча тої бані) Пригадує Христа-бога В воді в Іордані. Наодокола собору Стиснене подвір'я; На подвір'ї пригорнулось Вбогеє будівля. І в будівлі того храму Слуги проживають, І по колії святому Службу відбувають. Кругом церкви на подвір'ї Трава зеленіє; Тілько камінь край дзвіниці Скругляний біліє. І той камінь, як та кістка, Прахом зітліває І у храму у святого Притулку шукає. Бідна кістко земляная! Як життя ти брала? Чи тебе вогонь виводив, Чи земля роджала? Чиї руки тебе, кістко, З тіла добували, І добули, і тесали, І на що тесали? Чи до церкви на підпору Мали готувати? Чи до палацу якого Ґанок підпирати? Ти тримав-єсь, підпирав-єсь, А тепер ізбитий, Ти білієш, трупом тлієш, Нічим не покритий. Так порою й чоловіка, Доки силу має, Всякий любить і вітає, Всякий поважає. А прийде година злая, Силоньки не стане, І на него, як на камінь, Ніхто не погляне ...

– єгипетський пустельник і затворник (?-394).

– річка в західній частині Передньої Азії. З нею пов’язано багато християнських легенд, зокрема легенда про хрещення в ній Ісуса Христа.

* * *

Много в Кам'янці народу, Та життя немає, І від рання до смеркання Кам'янець дрімає. І на вулицях, на ринку - Всюди пусто, тихо: Хіба бідну писарину Перетягне лихо; Та школярі, бідні діти Сердитої долі, Пройдуть на день штири рази Дорогу до школи. Ще під вечір, як ударить Сьомая година, Оживиться на минутку Бідна бульварина: На вулиці, на широкій, Совітниці ходять, На них птахи перельотні Шкелками наводять. Після них купецькі дочки: Тлусті, чорнобриві; З ними ходять їх коханки, Совітники сиві. Потім ще яка попівна Несміливо ходить, І її учитель школи Або школяр водить. Тілько воску, тілько й світла На тіснім бульварії Хіба в закутках ще ходять Школярі по парі. Та бідная писарина У куток заб'ється І із лиха наб'є люльку, Димом затягнеться. Та і ті, як дев'ять вдарить, Бульвар покидають. А всі решта, кілька тисяч, Носа не являють. Много в Кам'янці народу, Та життя не мають. І від рання до смеркання Вулиці дрімають. Но й для Кам'янця сумного Святенько буває, Коли весь він веселіє, Життям оживає. І то святенько для него, Та пора кохана, Наступає щорік божий Літом, на Івана.

* * *

Ото раз, недавніх часів, Свято наступило, Ціле місто пробудилось, До світу ожило. Всюди гамір, всюди говір, Повно скрізь народу, І нема нігде проїзду, Нема і проходу. Вздовж по ринку в рядів кілька Все вози стояли. Там всякую усячину На гурт продавали: То полотна у півситках, То масла діжками, Сир і бриндзу кадубами, Вишні коновками. Збігся Кам'янець жаденний, Все то закупає, В свої нори як в безодню, Без сліду ховає. А поперек того ринку, Напротив дзвіниці, З ненабожним і набожним Сидять молодиці. Там обручки і перстені, Хрести й образочки, І коралики, й коралі, Ковтки і ковточки. Все так ніби сріблом сяє, Золотом блищиться, А набожна молодиця Ще й не дорожиться. І йдуть хлопці, і торгують, Платять, та купують, Та дівчатам, молодицям Жменями дарують. Коло них двома возами Стали пилипони [3] І розклали - на папері Писані ікони. Тут і пекло, і суд божий, І райськая птиця, І Миколай «літній» голий, «Зимній» в рукавицях. І «Духовная аптека», І козаки донські, А на возі - із ложками Чашки пилипонські. І до них народ збирався Не так купувати, Як святого Миколая Й пекло оглядати. І усюди гамір, говір. Ще й діди співають І на лірі «Миколая» То «Варвари» грають.

– Пилипони - розкольники, що торгували іконами.

* * *

Аж тут бам! В соборі дзвонять,- Люди зворушились, Шапки набожно підняли І перехрестились. І знов грішні розпочали Грішне відправляти, Купувати, торгувати, Своє продавати. А тим часом у соборі Дзвонили, дзвонили, Попи правили молебні - То воду святили. Богомільні уклякали, Щиро сповідались, А слабії серед церкви Крижем крижувались. Перед церквою офірки Баби продавали, І дідів стояло кілька: Грошика чекали. І церковних пісень голос, І здохи печалі, Вічний говір край офірок І убогих жалі,- Все то враз із гудом дзвона У їдно зливалось І таємним, і незгадним Бути видавалось. Бам-балам!!
– всі дзвони дзвонять І в ту пору саме Архирей із свої церкви Вийшов з образами. Співаки йдуть попереду, Тропарі співають. В два ряди попи у ризах Образи тримають. Архирей іде позаду, На нім митра сяє, А диякон коло него Кадило тримає. І ідуть поважним ступом, Співаки співають; Перед ними плац вузенький Люде заливають. От пройшли, у церкву входять; Дзвони замовчали; І у церкві службу божу Правити начали. І началась служба божа, Їдні люде входять, Помоляться і виходять, Другії надходять. Аж прийшли жебрущі люде, Хрест святий поклали І від брами до притвори У два ряди стали. Бідні люди! Хто їх видів, Серце каменіло: Всі обшарпані, обдерті, Аж світиться тіло. У їдного криві руки, Той ноги не має, Той їдно лиш око має, І то випливає. Той горбатий ізігнувся, Той старий схилився, В того рани по всім тілі, В того рот скривився. Їдним словом: всяка нужда, Яка в світі була, Десь на себе взяла тіло Та сюди прибула. І так жаль, як спогадаєш, Що ніяка сила Тої нужди не улічить, А їдна - могила! За

дідами край притвору Лірник прислонився, Уклякнув і щиро-щиро Господу молився. Свита вбога, но цілая. Постоли новенькі, І волоками привиті Онучки біленькі. На ремені через плечі Ліра під полою, І торбина коло него З жовтою смолою. Шмаття чисте, хоч на него Прядяно і грубо. Куди глянеш - хоч убогий, А дивитись любо. Сам старий, як голуб сивий, Літ сімдесят буде, Борода широка сива Сходить аж на груди. Чоло ясне, твар черствая, Ще в нім краска грає, Ніби в небі як під вечір Сонечко згасає. Лиш сліпий він, невидющий, І очей не має; І як сплили його очі, Лиш бог їдей знає. Коло него стоїть разом Літ семи дівчина, Вона старця цього водить, Бідна сиротина. Вона водить, із ним ходить, Його шапку носить І в набожних перехожих Милосердя просить. Вона дбає за старого, Старий за ню дбає І як рідную дитину Людяно вбирає. На ній біла нова свитка, Крамна спідничина, Фартушок крамний, чорненький, Біла сорочина. Коралики з образочком Шию обвивають, І червонії кісники Коси уплітають. Сама мила, невеличка, І очі сивенькі, Коси довгії русяві, Личенька повненькі.

* * *

Стоять діди край притвору, Служба закінчилась, І високая дзвіниця Дзвонами залилась. Вийшов архирей, поїхав. Пани розійшлися. Коло старців тілько прості Люде осталися. Осталися прості люди, Старців обділили І лірника запинили, Кругом обступили. Обступили і просили Думу їм заграти. І зачали в його шапку Мідяки кидати. І взяла за руку старця Дівчинонька мила, І на камінь край дзвіниці Стиха посадила. І дід сів, настроїв ліру І зачав співати, Зачав співи їм співати І на ліру грати.

1. ПОЧАТОК СВІТУ

До початку сего світа, Ще до чоловіка, На престолі бог великий Жив із-перед віка. І престолом було небо, Невидиме нами. І то небо в нас, хрещених, Зветься небесами. Під ним друге було небо, Що зоветься раєм; І коли воно почалось, Того ми не знаєм. Тілько знаєм, що в тім небі Ангели літали І святії пісні богу День і ніч співали. І Сатанаїл-архангел Був їх старшиною І у бога називався Правою рукою. Все він відав, всім він радив, Всім розпоряджався, І рай цілий його власним Небом називався. А під раєм, його небом, Наше небо було, Но по нему ані разу Сонце, не мигнуло. Лиш по нему чорні хмари Громом розривало, А під ними тьма стояла Й море клекотало.

І задумав бог і наше Небо освітити, І під небом нашу землю Грішну сотворити. І приходить він до раю, Взяв Сатанаїла, І пішов під синє небо, Де бездна кипіла. Синє небо туманіло, Вітри бушували, І під небом чорні хмари, Громи розривали. Все чорніло і темніло ... Аж бог появився!
– Розійшлися чорні хмари, І грім запинився. Засиніло небо наше, Сонце засіяло. Стало тихо, лиш глибоко Море клекотало. І зійшов господь над море- Море утихає; І Сатанаїла в бездну Господь посилає. Посилає його в бездну Піску жменю взяти, Щоб на морі, як на камні, Землю збудувати. «І як вложиш,-господь каже,- Руку у безодню, Скажи: беру тебе, земле, На славу господню». І пішов він попід море, Ходить, розважає: « А ну, й себе пом'яну я! Хто теє пізнає?!»

III

І зпустився в саму бездну, Руку опускає, Бере землю і до бездни Тихо промовляє: «Ти poзкрийся, розвернися, Темная безодне! Беру землю в ім'я своє І в ім'я господнє!» І узяв; іде водою, Жменю істискає. Но даремная робота: Вода все змиває! Поки вигулькнув із моря, Змило все подою, І явився він до бога З голою рукою. «Не хитрися,- господь каже,- Не задумуй злого! Іди знову, тілько ім'я Не приточуй свого!» Пішов знову й під водою Знов над богом кпився. І знов з голими руками Наверху з'явився. І розгнівався бог сильний: Небо задрожало, Море вспінилось, забилось І заклекотало. І в минуті він іщезнув В морі під водою. Найшов бездну, бере землю Правою рукою. І говорить: «Ти розкрийся. Темная безодне: Беру з тебе тепер землю Во ім'я господнє!» І щаслива йому була Дальняя дорога, У минуті він з землею Вийшов перед бога.

ІV

І взяв господь тую землю, Ходить, розсіває. А Сатанаїл невдячний Думоньку гадає. Щоб землі у бога вкрасти, Вкрасти, заховати, А потому в своє ім'я Землю збудувати. І роздумав свою думу На взиск чи на згубу: Тілько господь відвернувся, Хвать землі у губу! А бог ніби і не знає: Решту досіває. І розсіяв, як годиться, І благословляє: «Рости, рости, моя земле. Куди зглянуть очі: Від восхода до полудня І до полуночі!» І земля рости начала І кінця не мала; І зеленая травичка Землю устеляла. Да і тая, що у губі, Свого бога знає: Росте живо, виростає, Губу розпирає. І зачав він, нечестивий, Хоркати, плювати, I зачали і того скали Й гори виростати. І земля землею стала, Тілько посвятити. Но І нічка наступала: Тра було спочити.

Закотилось сонце красне За високі гори. І синіє небо ясне, Як синєє море. І тихенько в небі ходять Ангели святії І засвічують над небом Свічі восковії. І ті свічі, ясні зорі, Світять на все поле, Доки господь, милосердний Виспиться доволі. І спить господь серед поля, Сили відновляє. А Сатанаїл над богом Думоньку гадає. І поглянув кругом себе: Пишно було всюди. І, як камінь, йому зависть Падає на груди. «Не буду я більше з богом!
– Став він говорити,- Хоть сам згину, розсядуся, Хоть йому не жити! Но він спить, не має сили,- Що ж я туманію?! Возьму втоплю його в морі, Світом завладію». І підняв на руки бога, І води шукає, Але земля розрослася І границь не має! Вдарився на штири боки,- Моря не видати! І вернувся він, і з богом Положився м спати.

1 2 3 4 5 6 7-11