Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Непоспіхом рушаю далі, думаючи, що таки цупка людська пам'ять, коли й досі ніхто не побудувався на цьому подвір'ї.

А саме з нього розпочалась моя справжня робо­та інспектора карного розшуку.

Попелище знову будить спогади...

Розділ перший

Серпневого ранку 1962 року я прокинувся з від­чуттям радості: з наступного дня моя перша від­пустка, і я міг з певністю сказати про набуття деякого досвіду за допомогою Великошича, тоді слідчого

прокуратури.

Я не збирався. відпочивати цілий місяць — була робота: перекрити дах на хаті, полагодити паркан та пофарбувати веранду. А потім... Заплющився пе­ред люстерком, уявляючи, як ми з Олею виходимо з загсу, сідаємо у машину, прикрашену барвистими стрічками, і вона мчить до пам'ятника Леніну, де ми покладаємо квіти. Оля в довгій білій сукні, про­зорій фаті, з розпущеним волоссям, і в її очах трем­тить полохлива ніжність. А навколо знайомі, то­вариші, клацають фотоапарати...

Ти вже, наче слон, спиш стоячи,— раптом ска­зала мати на вухо, бо я забув про гоління і бритва дзижчала, мов джмелі.

Я продовжував водити бритвою по скронях, сте­жачи в люстерко за матір'ю. Вона вийшла на кух­ню і замріяно всміхалась, щаслива, нараз помоло­діла, що я навіть не помітив зморщок навколо її губ. Мати поставила на стіл миску з полуницями, налила із склянки сметани і почала перемішувати ложкою. У кімнаті смачно запахло лісом, вогкою травою. Я любив полуниці з сметаною. Швидко доголився і подався надвір, підтягнувся на пере­кладині, кілька разів підняв штангу й почав уми­ватись.

—Домовся з Гораком, щоб перекрив дах,— до­линув голос матері.— Пересиль себе, сину. Він не відмовить.

Горак — батько Миколи, бляхар райкомунгоспу, неабиякий майстер. І по шістнадцяти роках війни люди багато будувалися, тож замовлень старий мав достоту. Але як з ним говорити після того, що вчи­нив його син? Горак сам приходив до мене просити, щоб якось пом'якшив провину, а я випровадив гос­тя із хати. Мати теж спробувала заступитись за ко­лишнього однокласника, але, коли я показав їй фо­тографію закривавленого студента, замовкла і ви­йшла з кімнати. Тепер я повинен уклонитись Горакові, бо на весь район він один бляхар.

Я звів голову і крізь струмки води побачив у вікні матір, що сперлася ліктями на підвіконня. Вона дивно дивилася на мене зволоженими очима, мов от-от заплаче.

—Не повернеться у мене язик,— буркнув я і хлюпнув водою в обличчя.

—Який ти впертий,— зітхнула, і в її голосі вчу­валася зажура.— Ох, коли б Федір тебе побачив. Як ти на нього схожий.

Але батько вже вісімнадцять літ, як загинув у бою під Хмельницьким. А мати все плекала надію на зустріч, приховуючи її від мене, соромлячись своєї вірності. І я, подорослішавши, дізнався про безвзаємну любов учителя Романа Гнатовича Балюка, який, утративши сім'ю під час окупації, досі не одружувався. Я його краще знав, аніж батька, якого пам'ятав невиразно, наче він майнув у да­лекому мареві.

Я вдягався, поглядаючи на його збільшену фо­токартку, і не знаходив ніяких спільних зі мною рис. Батько —в пілотці, гімнастерці, з кубиками в петлицях, груди навхрест оперезані ремінними

пасками. В дитинстві зримо бачив довгу шаблю із кутасом біля ефеса та віддуту кобуру, звідкіля ви­зирало чорне руків'я нагана. У батька ледь прим­ружені очі під широкими бровами, і мені, мало­му, часом здавалось, що він запитував: «А ти ма­му слухаєш?» Опісля, коли почав ходити до школи, його погляд німо цікавився: «А як ти вчишся?» Тепер батько мовчав, ніби щось обдумував. Мати розповідала, що він був ставним і високим, а я — так собі, середнього зросту, нічим не примітний.

—То йдеш чи ні? — нетерпеливилось матері, що вже сиділа за столом.— Мені теж чомусь соромно звернутись до Горака. Ніби я завинила перед ним.

«Ми всі завинили,— подумав я,— усі, що не роз­гледіли в Миколі рис жорстокості».

Я вийшов на кухню. Мати лагідними очима пан­трувала кожен мій рух, видивлялася мене всього, мовби збиралася надовго запам'ятати, наче я ку­дись виїжджав.

—Може, присолодити?— торкнулася моєї руки.

—Угу,— я з апетитом снідав полуницями.

Мати посипала їх цукром, вкраяла скибку біло­го хліба і щоразу поглядала то на мене, то на фо­токартку, яку було видно з кухні Вона порівню­вала мене з батьком і водночас не наважувалась розпочати розмови.

—То коли ви подасте заяву?— нарешті мови­ла, опускаючи очі.

її худорляве лице мов застигло, тільки нервово Посіпувались кутики губ. І йені стало шкода її, наче я справді збирався залишити матір у само­тині, гостро відчуваючи, що почав ділити свої по­чуття між Олею і нею, і від того пойняв незрозу­мілий смуток та відчуття провини. Мабуть, я не перший і не останній опинився у такому становищі, покохавши дівчину. Але для матері залишилося в серці щось осібне, що належало їй —і більше ні­кому, хто б не полонив мою душу. Проте вона рев­нувала мене до Олі, і та ревність не була злою чи підступною. Мати, ясна річ, побоювалася, щоб я не помилився у своєму виборі.

—Хочемо на Жовтневі розписатись,— відповів, невдоволений відстрочкою.

—А ви вже вирішили, де житимете? — тихо за­питала.

—Тобі соромно майбутньої невістки?

—Авжеж, соромно, хата занедбана,— сказала скрушно. — Але ж Сава Архинович залишиться сам.

Сава Архипович— батько Олі.

—Чого сам? А Василь? З ним він не скучати­ме,— заспокоїв матір і помітив, як її щоки нали­вались рум'янцем. Вона глянула на мене повеселі­лими очима, нагнулась і поцілувала в лоба.

—Чаю дати?— заметушилась, щоб приховати свою радісну розгубленість, викликану рішенням не залишати її після одруження.

—Ні, дякую,— я звівся з-за стола.

—Прийди сьогодні раніше, Арсене,— попроси­ла. — Й Олю приведи до нас.

—Добре, мамо.

Вийшов надвір, не передбачаючи того, що че­рез кілька годин один випадок усе круто змінить, переверне моє єство, і я побачу матір зовсім в ін­шому світлі. І не лише її. Тоді постане безліч за­питань, важких, навіть ганебних підозрінь, і я не знаходитиму місця, розгублений та вражений, при­голомшений невигаданим фактом, подією вісімнад­цятирічної давності.