Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Ні про що не думав, точніше, не міг зібратися з думками, і вони перескакували з одного на інше, наче мій погляд, ні на чому конкретно не затриму­ючись. У голові панувала мішанина з фактів, на ду­ші — образа, зневіра і сум'яття.

Роки мого життя блідли, натомість прибираючи лиховісного забарвлення. Я поспішав усамітнитись.

Розділ п'ятий

Залізнична колія залишилась позаду. Ліворуч по­під лісосмугою тягнувся шлях до блокпоста, що його дах здіймався над верхівками дерев. А прямо переді мною марив у ясному сонці світлий березовий гай. Вузька стежка бігла до нього через поле, не­широке, хвилясте, пшеничне.

Праворуч, за полем, виднілися два грибки, звідтіля долинали вереск, сміх. З пшениці випурхнув жайвір і полинув увись, заливаючись піснею. Шорсткі колоски торкалися моїх рук, мовби їх лизало язиком телятко. Пахло дозрілим хлібом, вистояною соломою і сухою зем­лею, а від гаю з кожним кроком усе чутніше нако­чувалась духмяна вільгість зеленого листя, трави, квітів з ледь відчутним присмаком дьогтю. І я впер­ше, відколи покинув кімнату архіву, з полегкістю дихнув на повні груди. Незаймана білість беріз, ніжна блакить неба над ними, прозора тиша непомітно врівноважили мене, притлумили біль та сум'яття. І я немов повертався до життя з владним прагненням дії, життя, яке ще не окреслилося в конкретні вчинки, але вже відчу­вав, що не сидітиму склавши руки, і зі злістю по­слав під три чорти своє скніння, коли треба без ме­тушні й квапливості, тверезо все обдумати, зважити.

Я зійшов зі стежки й попрошкував навпростець через гай до річки. Серед стовбурів, між кущами пурхали метелики, щебетали пташки, низько звиса­ли березові коси, всіяні довгастими сережками. Ско­ро, за кроків тридцять-сорок, сяйнула Лебідка. На березі нікого. Шаснули наполохані жаби у воду. Тиша і благодать. Я ліг під вербою, підклавши під голову току, розстебнув сорочку.

Тепер я міг спокійно зосередитись на фактах і зро­бити висновки.

Так, батька не було в Березівці і він не повернув­ся у свою частину. Виходило, зник у дорозі і невідо­мо, чи па початку її, чи в кінці, а може, десь по­середині. Отож, треба простежити весь його шлях. І тут я виявився безсилим, бо того шляху ніхто не знав. Малася тільки мета його подорожі, свідчення матері і сусідів, що батько не приїздив у село. Тупик, що примусив Кедровського припинити розшу­ки А напевне, його шукали і там, звідкіля він вибув. І ніяких наслідків. Значить, залишалася середина шляху.

Наступне – нещирість матері.

Я цілком погодився з Сергієм Антоновичем, що їй нелегко далася неправда. І раптом зринуло питання: а як би я жив, коли б мати не приховала не­певності? Як? Як би почувався перед ровесниками, яких батьки загинули, повернулись інвалідами, про­пали безвісти? Мені стало моторошно, і я ледве стримав себе, щоб знову не охопила розпука. Тоді здогадався, чому мати залишила Березівку і хотіла, щоб я отримав призначення на роботу до іншого міста. Вона боялася колишніх сусідів, які давали свідчення Кедровському, боялася, щоб вони колись не проговорились.

Мене пойняв сором і жаль.

Нарешті, я знав батька зі слів матері, але ж ані вона, ані я не відали, як він воював.

Мені доконче необхідно розшукати хоч одну лю­дину, яка спілкувалася з ним під час війни. Тоді б відпало багато сумнівів. Одну людину... А Карпань і Замрика? Вони теж не повернулись у свої частини. Ні, троє з одного села в один місяць — не випадковість.

Відчував, що відпустка і ремонт полетять шкере­берть.

Нехай!

Мені на живіт упав камінчик, аж я здригнувся від несподіванки і помітив у верховітті верби сороку. Гадав, то її витівка. Нараз хтось поцілив мене в но­гу, і я зрозумів, що не сорока. Оглянувся на кущі шипшини попід гаєм. За гіллям пломеніла руда чуп­рина Василя Хавари. Я показав йому кулака.

Василь вийшов із схованки, безгучно сміючись, питаючи на мигах, чому не купаюсь. Я стенув пле­чима. Він скинув сорочку й штани в плямах іржі, зробив стойку на руках. На його бронзовому тілі опукло проступали м'язи. Потім розбігся і стрибнув у воду. Я дивився на гладеньке плесо. Але збігла хвилина, друга, третя...

Хавара не випірнав. І я ско­чив... Ах, чорт рудий! Василь нишком сидів під бе­регом і задоволено сміявся. Я нагнувся за грудкою, та він пірнув і, наче морж, виткнув обережно голову метрів за п'ятнадцять, аби вхопити повітря, і знову занурився.

Я ліг під вербою і стежив, як гарно, дужо плив наввимашки Василь, майже до пояса виходячи з во­ди. Злість на нього пересілась, і я подумав, що на­певне Хавара щасливий, не зважаючи на свою ні­моту, живучи в сім'ї Придиби. Чуйне має серце Сава Архипович, прихистив по війні сироту.

Василь підплив до берега, потис на знак миру сам собі долоні. Я закивав, погоджуючись, і він ви­брався на берег, розлігся на піску, оцупкуватий, у краплинах води. Поглядав на мене розумними бань­катими очима, мов щось осмислював чи хотів за­питати.

—Що таке? — вголос сказав я.

Хавара загув, швидко замигтів пальцями, але я нічого не втямив. Тоді Василь показав на мигах дов­ге волосся, фігуру дівчини і телефон. А, я ж не по­дзвонив Олі! Мабуть, Василь запрошував її купа­тись, а вона відмовилась, сказавши, що чекала мо­го дзвінка. Я глипнув на годинник і скривився, а Ха­вара осудливо похитав кучматою головою.

Як швидко збіг час: три години дня!

Василь запитав мене, чого я сиджу. Я вдав, що не второпав. Він звівся, пострибав на одній нозі, за­туливши вухо долонею,— викачав воду. Опісля вдяг­нувся і красномовно покрутив пальцем біля скроні. Я відвернувся. Тепер він розповість Олі, де бачив мене, і вона образиться. А хто на моєму місці не забув би, коли йшлося про батькову честь і мате­рину гідність?

Мені знову спали на думку Карпань і Замрика. Троє з одного села в один місяць.

Ні, не випадковість.

І я поклав собі за всяку ціну докопатись до істи­ни, попри вісімнадцятилітню давність.

Розділ шостий

Мене хвилювала зустріч з матір'ю.

Вирішив їй нічого не говорити, але чи не викажу себе якимось необачним словом, порухом, поглядом? Мати надто чутлива, може відразу помітити зміни. Як повестися? Кортіло глянути в дзеркало, щоб пе­ресвідчитись, який у мене вигляд і вираз обличчя. На жаль, люстерка не носив. Намагався зосереди­тись на своєму настрої, приборкати хвилювання, аби воно не відбилося на лиці. Отож прикидався, як мені здавалось, вдало щасливою, безтурботною людиною, у якої завтра розпочиналась відпустка.

Весело відповідав на вітання знайомих, гнав сму­ток з очей і видобував із пам'яті приємні спо­гади...

Коли закінчив чотири класи, мати привезла з об­ласного центру велосипед, рідкісну річ у сорок вось­мому році. Як мені заздрили товариші! Я не ску­пився, і невдовзі всі хлопчаки з провулка навчи­лися їздити. Ціле літо у нас не загоювались збиті лікті й коліна, а Роман Гнатович ледь встигав кле­їти камери. Якось забув підкотити холошу, і вона потрапила під ланцюг у зубчасте колесо — мої но­ві штани репнули. На штанку мати наклала латку, а велосипед замкнула на два тижні в хліві.

На тому велосипеді я вперше, коли повернувся з армії, прокатав на рамі Олю, ученицю десятого класу. Хавара біг за нами, вимахував руками, по­грожуючи, а я щосили тиснув на педалі. Олине во­лосся, розкошлачене вітром, лоскотало мені облич­чя. Вона щоразу оглядалась, сміючись, і її припух­лі губи опинялися перед моїми, я не стримався — торкнувся їх. Оля від несподіванки сахнулась, і ве­лосипед вихнув убік. Вона притихла і більше не ози­ралась на Василя. Ми заїхали аж до блокпоста. Зійшли з велосипе­да і чомусь соромились подивитись одне одному в очі. Хавара, не наздогнавши нас, сів під лісосму­гою, чекав на наше повернення. Іншої дороги на­зад не було. Оля, я помітив, побоювалась за мене, та й мені, признатися, не дуже хотілося зустріча­тися з Василем, бо вій таки її вибавив і вона його любила, як рідного брата.