Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

— Що, вже? — розгублено запитала Ніна, коли я зупинився.

Вона озиралася навсібіч, напевне, намагалась угадати, в якій хаті жила її бабуся. Я кивнув на перелаз, де за тином виднілась верхівка спасівки й острішок солом'яного даху.

— Ви йдіть перші, — чомусь тихо й знічено по­просила Ніна. — А вона признає мене?

На подвір'ї

нікого, крім кози Майки, прив'язаної до груші. Вона мекнула, вгледівши нас, і завихляла хвостиком. Вовна на ній відросла і зрівняла дра­бинки, наслідки тітчиної стрижки. Я рушив до хати.

— Я тут почекаю... Признає вона мене?

Кепсько, подумав, коли Карпань не буде вдома.

Постукав у двері.

— Заходь, заходь, — приглушено долинуло зсе­редини.

Вона сиділа на лавці і вишивала рушника без окулярів. На беріжку, серед маків та барвінку, було вигаптовано два статечних червонястих півні. В хаті пахло долівкою, горілою соломою, якимись травами, зіллям.

— Сідай, сину, — Карпань відклала шитво. — Вже збиралась якось тебе розшукати і подякува­ти, що знайшов мого Петра, царство йому небесне. Аж бачу, ти сам об'явився. А вона чого там зали­шилась? То твоя дівчина?

Я глянув у вікно — Ніна навпочіпки сиділа коло кози і гладила її під шиєю.

— Не моя, бабцю.

— Ох, не баба я, бо й онуки не мала, — скрушно зітхнула. — Ото по літах дожила до баби.

— Ні, ви таки бабуня, — дістав фотокартку і по­дав їй.

— Петро! — прикипіла поглядом до відбитка. — Веселий, от-от засміється. І чуб, чуб... Три зіроч­ки... А перед війною приїздив не в цьому одягу, — Карпань запитливо глянула на мене. — Де ви її взяли? У мене нема такої.

— Шкода, що ви не вмієте читати.

— Гай-гай, колись ходила на лікнеп, та позабу- лось.

— Подивіться з другого боку. То що там?

— Щось написано.

Я прочитав:

— «Дорогій Ганнусі від Петра. Родиться син — назви Петром, дочка — Ніною. 15 жовтня 1944 ро­ку. Карпань».

Бабця

сиділа, вражено відкривши рота.

— Хто ж вона, моя невісточка? — майже про­співала, мов приказуючи.

— Ганна Дубовенко.

— Дубовенко... — повторила. — Це та молоди­ця, що працювала на чавунці і той вовкулака?..

— Так.

— Господи, а я ж якось у неї перечікувала дощ, — Карпань втупилась у вікно, туди, де Ніна забавлялася з козою, і в старої жінки по-дитячому жалісливо й безвільно засіпались губи. — Ти привів її. Моя онука!..

Вона, маленька, висохла, встала й заточилась, я підтримав її, щоб не впала. Тримаючись за мене, видибала надвір і зупинилась, розчулено дивлячись на Ніну.

— Ніно! — покликав я.

Дівчина обернулась і поволі, нерішуче звелася. На віддалі десяти кроків вони збентежено розгля­дали одна одну, не в силах переступити невидиму межу відчуженості, що танула, мов сніг на взгірку навесні.

— Ніно... — шелеснули бабусині вуста.

І дівчина швидше відчула, ніж почула, поклик рідної крові. Підбігла до Карпань, що наставила навстріч коричневі руки, обняла, припала до неї, вища на голову, схилилась, наче стеблина. Бабуся взяла її обличчя в долоні й розглядала, крізь сльо­зи говорячи:

— Як схожа на Петра. Викапаний Петро: і бро­ви, й очі, і губи, навіть родимка...

Назад я їхав сам. Попереду передбачалась безра­дісна зустріч із Шепетою, якій Ніна просила пере­дати, що ночуватиме у Карпань.

А через кілька днів, серед ночі, зайнялася хата Шмигла. Заки сусіди прочумались від сну і здога­дались викликати пожежників, вона згоріла дотла. Розповідали, що баба Фросина дуже сміялась і все намагалася підкидати в жахне багаття тріски.

Миколаїв — Вінниця 1979—1981 рр.