Без дозволу на розслідування
Шрифт:
— Що, вже? — розгублено запитала Ніна, коли я зупинився.
Вона озиралася навсібіч, напевне, намагалась угадати, в якій хаті жила її бабуся. Я кивнув на перелаз, де за тином виднілась верхівка спасівки й острішок солом'яного даху.
— Ви йдіть перші, — чомусь тихо й знічено попросила Ніна. — А вона признає мене?
На подвір'ї
— Я тут почекаю... Признає вона мене?
Кепсько, подумав, коли Карпань не буде вдома.
Постукав у двері.
— Заходь, заходь, — приглушено долинуло зсередини.
Вона сиділа на лавці і вишивала рушника без окулярів. На беріжку, серед маків та барвінку, було вигаптовано два статечних червонястих півні. В хаті пахло долівкою, горілою соломою, якимись травами, зіллям.
— Сідай, сину, — Карпань відклала шитво. — Вже збиралась якось тебе розшукати і подякувати, що знайшов мого Петра, царство йому небесне. Аж бачу, ти сам об'явився. А вона чого там залишилась? То твоя дівчина?
Я глянув у вікно — Ніна навпочіпки сиділа коло кози і гладила її під шиєю.
— Не моя, бабцю.
— Ох, не баба я, бо й онуки не мала, — скрушно зітхнула. — Ото по літах дожила до баби.
— Ні, ви таки бабуня, — дістав фотокартку і подав їй.
— Петро! — прикипіла поглядом до відбитка. — Веселий, от-от засміється. І чуб, чуб... Три зірочки... А перед війною приїздив не в цьому одягу, — Карпань запитливо глянула на мене. — Де ви її взяли? У мене нема такої.
— Шкода, що ви не вмієте читати.
— Гай-гай, колись ходила на лікнеп, та позабу- лось.
— Подивіться з другого боку. То що там?
— Щось написано.
Я прочитав:
— «Дорогій Ганнусі від Петра. Родиться син — назви Петром, дочка — Ніною. 15 жовтня 1944 року. Карпань».
Бабця
— Хто ж вона, моя невісточка? — майже проспівала, мов приказуючи.
— Ганна Дубовенко.
— Дубовенко... — повторила. — Це та молодиця, що працювала на чавунці і той вовкулака?..
— Так.
— Господи, а я ж якось у неї перечікувала дощ, — Карпань втупилась у вікно, туди, де Ніна забавлялася з козою, і в старої жінки по-дитячому жалісливо й безвільно засіпались губи. — Ти привів її. Моя онука!..
Вона, маленька, висохла, встала й заточилась, я підтримав її, щоб не впала. Тримаючись за мене, видибала надвір і зупинилась, розчулено дивлячись на Ніну.
— Ніно! — покликав я.
Дівчина обернулась і поволі, нерішуче звелася. На віддалі десяти кроків вони збентежено розглядали одна одну, не в силах переступити невидиму межу відчуженості, що танула, мов сніг на взгірку навесні.
— Ніно... — шелеснули бабусині вуста.
І дівчина швидше відчула, ніж почула, поклик рідної крові. Підбігла до Карпань, що наставила навстріч коричневі руки, обняла, припала до неї, вища на голову, схилилась, наче стеблина. Бабуся взяла її обличчя в долоні й розглядала, крізь сльози говорячи:
— Як схожа на Петра. Викапаний Петро: і брови, й очі, і губи, навіть родимка...
Назад я їхав сам. Попереду передбачалась безрадісна зустріч із Шепетою, якій Ніна просила передати, що ночуватиме у Карпань.
А через кілька днів, серед ночі, зайнялася хата Шмигла. Заки сусіди прочумались від сну і здогадались викликати пожежників, вона згоріла дотла. Розповідали, що баба Фросина дуже сміялась і все намагалася підкидати в жахне багаття тріски.
Миколаїв — Вінниця 1979—1981 рр.