Без права на реабилитацию. Часть 2
Шрифт:
зраді члена ОУН чи учасника УПА в ході його допитування);
до в): «боротьба» ОУН-УПА (по суті не УПА, а «боївок» ОУН
Бандери, зокрема зі «Служби безпеки») у 1944-1950 роках зводилася
до потаємних, іноді тільки для демонстрації-залякування, публічних
вбивств українського населення: голів і секретарів сільських рад, голів
колгоспів, трактористів, вчителів, агрономів, міліціонерів (останніх
потайки, не в сутичках). Це й була, за С.Кульчицьким, «боротьба»
радянською владою та її силовими структурами. Якщо структури ОУН
Бандери вбивали цих людей тому, що вони були прихильниками
радянської влади, то це згідно з постановою ООН від 1948 року
кваліфікується як народовбивство-геноцид. А коли йдеться про силові
радянські структури, то від них рештки «бійців» ОУН-УПА ховалися,
а коли їх викривали у «схронах», відстрілювалися, іноді тільки підривали
себе гранатами. Це й була «боротьба» з тими силами.
Про ці факти, які підверджуються архівними документами, зокрема
ж авторства структур ОУН-УПА-СБ, професор С.Кульчицький знає,
але не бере їх до уваги, він їх цілеспрямовано замовчує. Він же з
174
певністю знає про вчинені структурами ОУН Бандери в 1941-1950
роках масові вбивства українського населення. Нижче підписаний
2003 року опублікував польською і українською мовами понад 5000
прізвищ українських жертв бандерівської ОУН, вказуючи, що
географія їх вчинення дозволяє зробити висновок, за яким у названих
роках від рук структур бандерівської ОУН загинуло щонайменше 80
тисяч українського цивільного населення.
У другій частині листа «Кваліфікація відносин Організації
українських націоналістів і Української повстанської армії з Німеччиною
і Польщею» його автор допускається викривлення історії. Якщо
можна говорити про відносини ОУН і УПА з Німеччиною, то вже про
будь-які відносини з Польщею не може бути мови, тому що не може
бути мови про відносини злочинної групи чи організації з право-
охоронними органами, адже щось інше відносини, а що інше відношення.
Оцим «відношенням ОУН з Польщею» С.Кульчицький намагається
кваліфікувати ОУН «стороною», «суб’єктом» відносин.
Відносини ОУН з Німеччиною мали місце до 1933 року з
Веймарською республікою, а від 1933 року з гітлерівською Німеччиною,
вони зводилися до служіння ОУН Німеччині, за що остання виплачувала
Проводові ОУН гроші. Відносини ОУН Мельника з гітлерівською
Німеччиною тривали до часу падіння останньої, натомість у відносинах
ОУН Бандери з Німеччиною була перерва – від квітня до грудня 1943
року, бо ж до кінця 1942 року бандерівське формування 201
Schutzmannshaften (утворений з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд») з
Романом Шухевичем і Євгеном Побігущим на чолі перебували на
службі Німеччини, на її ж службі до квітня 1943 року перебувала
бандерівська Українська допоміжна поліція. Отже, повторімо, перерва
у відносинах ОУН Бандери з Німеччиною тривала від квітня до грудня
1943 року, тоді ОУН-УПА домовилися з Німеччиною про співдію
проти Радянського Союзу: ОУН-УПА постачала Німеччині розвідувальні
дані, а Німеччина за це давала ОУН-УПА зброю, боєприпаси тощо.
Натомість ніколи не існувало відносин ОУН чи УПА з Польщею,
терор ОУН в довоєнний період проти польської влади не можна
називати відносинами з Польщею, як теж масові вбивства бандерівцями
польського беззахисного населення у 1943-1944 роках не можна
називати відносинами. У відносинах можуть перебувати, навіть ворожі
до себе, юридичне рівноправні суб’єкти, але не злочинна організація з
державою.
175
С.Кульчицький ставить під сумнів співробітництво ОУН і УПА
з Німеччиною, пишучи «якби воно мало місце». Знання документів і
літератури з ділянки співпраці ОУН з Німеччиною дозволяє сформулювати
на адресу С.Кульчицького закид маніпуляції історичними фактами.
С.Кульчицький повинен знати хоч би про те, що ОУН у міжвоєнний
період була членом фашистського Інтернаціоналу.
Автор листа пише, що «претензії до ОУН і УПА у разі спів-
робітництва останніх з Німеччиною теоретично могла б висунути
тільки Польська держава, громадянами якої були члени ОУН і бійці
УПА». С.Кульчицький вперто називає учасників УПА «бійцями», хоч
така назва що до них невиправдана, бо УПА не була армією. Він же,
С.Кульчицький, кидає на поталу, у забуття, щонайменше 80000
українських жертв ОУН Бандери, так якби доля післявоєнних (після
розпаду СРСР також) співвітчизників могла бути йому й Українській
державі байдужою.
Пишучи, що «західноукраїнське населення не прийняло силоміць
нав’язаного йому у 1923 р. рішення Ради послів Антанти про приєднання
Східної Галичини до Польщі», С.Кульчицький у недопустимий в науці
спосіб узагальнює і переінакшує факти: Рішення, про яке йде мова,
торкалося Галичини (чомусь у С.Кульчицького бандерівське «Східна
Галичина»?), отже тільки її, Галичини, а не цілої «Західної України»,
Населення Галичини могло ставитися так або інакше до рішення Ради