Безсоння
Шрифт:
Тепер настала черга Еда мовчати. Зрештою він хрипло прошепотів:
— Якщо ти не поставишся до сказаного серйозно, Ральфе, це стане твоєю найбільшою помилкою…
— О, я все сприймаю серйозно, — перервав його Ральф. — Я бачив, що ти накоїв сьогодні, бачив, що ти зробив зі своєю дружиною минулого місяця. Я бачив, як ти бісився біля аеропорту рік тому. Тепер про це знає й поліція. Я вислухав тебе, Еде, а тепер ти вислухай мене. Ти хворий. У тебе порушена психіка, у тебе галюцинації і фобії…
— Я не зобов’язаний вислуховувати твої марення! — Ед майже кричав.
— Звичайно, не зобов’язаний.
— Ти ще бачиш барви? — несподівано запитав Ед. Голос його знову став спокійним. І в ту ж мить світіння довкола телефонного проводу зникло.
— Які барви? — заледве вичавив із себе Ральф. Ед проігнорував питання.
— Ти сказав, що я тобі подобався. Що ж, я теж добре до тебе ставлюся. Завжди ставився добре. Тому мені хотілося б дати тобі одну цінну пораду. Тебе затягує у вир, а в його глибинах ховається таке, чого ти навіть не можеш уявити, не те що осягнути. Ти вважаєш, що я збожеволів, однак ти навіть уявлення не маєш, що таке божевілля; ані найменшого уявлення. Але ти зрозумієш, якщо не перестанеш сунути носа у справи, які тебе аж ніяк не стосуються. Повір мені.
— У які справи? — запитав Ральф, намагаючись говорити вільно, але й далі з такою силою стискаючи слухавку, що в нього заніміли пальці.
— Сили, — відповів Ед. — Тут, у Деррі, діють сили, знати про них тобі не треба. Є… Скажімо, якісь істоти, але якщо ти й надалі будеш заважати мені, вони помітять тебе, і ти про це пошкодуєш. Повір.
«Сили. Істоти».
— Ти запитував, як я дійшов до всього цього. Хто довів мене до цього. Ти пам’ятаєш, Ральфе?
— Так. — Він згадав. Тепер. Це було останнє, що вимовив Ед, перш ніж, ставши втіленням суцільно награної посмішки, рушити до копів, що чекали на нього. «Я бачу барви відтоді, як він прийшов і відкрив мені істину… Ми поговоримо про це пізніше».
— Лікар багато чого оповів мені. Маленький лисий лікар. Гадаю, саме перед ним ти будеш відповідати, якщо знову спробуєш утрутитися. І тоді хай помагає тобі Бог.
— A-а, маленький лисий лікар, — сказав Ральф. — Розумію. Спершу Кривавий Цар і центуріони, а тепер ось і лисий лікар. Певно, далі буде…
— Прибережи свій сарказм для інших, Ральфе. Просто тримайся від мене подалі, чуєш? Тримайся подалі.
Почулися гудки, і Ед пропав. Ральф дуже довго дивився на телефонну слухавку, затиснуту в руці, потім повільно поклав її на важіль. «Просто тримайся від мене подалі». А чому б і ні? У нього й своїх проблем вистачає. Ральф повільно пройшов у кухню, поставив так часто рекламовану по телебаченню вечерю (філе пікші, між іншим) у духовку й спробував викинути з голови протести проти абортів, аури, Еда Діпно й Кривавого Царя з його центуріонами.
Це виявилося легше, ніж можна було собі уявити.
Розділ шостий
Літо проминало майже непомітно, як це завжди буває в Мені.
Передчасні пробудження Ральфа тривали, і на той час, коли
Точніше… Зазвичай зникало.
Виступ Сьюзен Дей був призначений на восьме жовтня, п’ятницю, і в міру того як вересень добігав кінця, акції протесту і дебати з приводу заборони абортів ставали все гострішими. Ральф багато разів бачив виступи Еда Діпно по телебаченню, іноді в компанії з Деном Далтоном, але все частіше самого, і він говорив швидко, переконливо, часто з іронією й іскорками гумору не лише в очах, але й у голосі.
Він подобався людям — очевидно, «Друзі життя» залучили до себе таку кількість послідовників, про яку «Наша справа» (політичний натхненник) могла хіба мріяти. Більше не було ні шабашів з ляльками, ні інших акцій насильства, зате пройшло безліч маршів і виступів як одних, так й інших з погрозами й змахами кулаків. Проповідники обіцяли вічні муки в пеклі; учителі закликали до стриманості й розуму; шестеро юнок, що проголосили себе Лесбіяночками Ісуса, були заарештовані за те, що розгулювали перед Першою Баптистською церквою Деррі з гаслами: «Трахни моє тіло».
«Деррі ньюс» повідомила, що поліцейський, який не назвався, сподівається, що Сьюзен Дей підхопить грип, скасувавши з цієї причини свою появу в місті.
Ральф більше не спілкувався з Едом, зате двадцять першого вересня він одержав листівку від Елен із чудовим, радісним повідомленням: «Ура! Маю роботу! Публічна бібліотека Деррі! Приступаю наступного місяця. До зустрічі. — Елен».
Відчуваючи майже такий же щиросердечний порив, як у той вечір, коли Елен зателефонувала йому з лікарні, Ральф зійшов униз, щоб показати листівку Мак-Ґоверну, але двері виявилися зачиненими.
Напевно, пішов до Луїзи… Хоча Луїзи теж немає вдома, пішла пограти в карти з приятельками або в центр за вовною для нового пледа.
Трохи засмутившись, міркуючи про те, чому поблизу ніколи не виявляється нікого, з ким так хотілося б поділитися гарною новиною, Ральф рушив до Строуфорд-парку. Саме там на лавці край ігрового поля він і знайшов Білла Мак-Ґоверна. Білл плакав.
Плакав — можливо, це занадто сильно сказано; просто сльози капали в нього з очей. Мак-Ґоверн, стискаючи в руці хусточку, спостерігав за грою матері з синочком у м’яча.
Час від часу Білл промокав хусточкою очі. Ральф, який ніколи досі не бачив, щоб Мак-Ґоверн плакав — навіть на похороні Керолайн, — зупинився біля майданчика, не знаючи, на що зважитися: підійти до Мак-Ґоверна чи піти собі далі.
Нарешті, зібравши всю свою мужність, він підійшов до лавочки.
— Привіт, Білле, — тихо окликнув він сусіда. Мак-Ґоверн глянув на нього почервонілими, повними сліз очима й зніяковів. Знову промокнув очі й спробував посміхнутися:
— Привіт, Ральфе. Застав мене сопливого. Вибач.