Безсоння
Шрифт:
«Якби маленька Наталі була тут, вона теж побачила б їх», — подумав Ральф… І тут усі його сумніви спробували зайняти свої колишні позиції. Чи побачила б вона? Справді? Він вважав, що бачив, як Наталі схопилася за смужки енергії, залишені його пальцями, як вона дивилася на зелений димок, що піднімався від квітів, але чи міг він бути впевнений у цьому? Хто може напевно сказати, на що саме дивиться маленька дитина й що вона хапає рученятами?
«Але ж Розалі… Поглянь, ось вона, просто перед тобою».
Тут проблематичним було те, що Ральф не бачив слідів, поки Розалі не почала принюхуватися до тротуару.
Розалі брела по тротуару, опустивши морду і повільно розмахуючи хвостом. Вона йшла по слідах — чи то лікаря № 1, чи лікаря № 2 і знову лікаря № 1.
«А тепер, чи не поясниш ти, Ральфе, за чим іде ця приблудна сука? Ти вважаєш за можливе, щоб собака взяв слід довбаної галюцинації? Це не плід твоєї уяви; це сліди. Справжні сліди. Сліди чоловіків у білому, за якими Керолайн просила тебе простежити».
— Однак це божевілля! — сказав він сам собі. — Цілковитий абсурд!
Але чи це так? Сновидіння могло виявитися чимось більш значним, ніж просто сновидінням. Якщо існувала така річ, як гіперреальність (а тепер Ральф міг заприсягтися в цьому), виходить, матеріальне й пророкування. І примара що приходить у сні й пророкує майбутнє. Хто зна? Принаймні, у нього було таке відчуття, начебто у стіні реальності відчинилися двері… І крізь них влітали всілякі непрошені речі.
Тепер Ральф був певен: сліди справді існували. Він бачив їх, Розалі відчувала їхній запах, і з цим нічого не можна було вдіяти. За останні півроку передчасного пробудження Ральф відкрив для себе безліч цікавих, незвичайних речей, і однією з них було те, що здатність homo sapiens до самообману знижувалася майже до мінімуму між третьою і шостою годинами ранку, а зараз…
Ральф подивився на годинника. Пів на четверту. Ось так.
У бінокль він знову бачив, що Розалі й далі йде по слідах лисих карликів. Якби зараз хто-небудь пройшов по Гарріс-авеню — хоча навряд, з огляду на час, — він нічого б не побачив, крім облізлого бездомного собаки, що безцільно принюхується до тротуару. Але Ральф бачив, до чого принюхується Розалі, й нарешті дозволив собі повірити своїм очам. Можливо, він і втратить цю віру з першими променями сонця, але в цю мить Ральф знав, на що він дивиться.
Раптово Розалі підвела голову й нашорошила вуха. На мить вона стала майже прекрасною на своєму шляху мисливського пса. Потім, за секунду до того, як фари автомобіля, що наближався до перехрестя Гарріс-авеню і Вітчгем-стріт, освітили вулицю, вона зникла тим же шляхом, що й прийшла, пустившись навтьоки незграбним ущербним бігом, і Ральфові стало жаль собаку. Якщо гарненько подумати, то ким була Розалі, як не ще однією Старою Шкапою Гарріс-авеню, ось лише вона не могла втішитися чарочкою джину або партією в покер із такими ж, як вона. Розалі розчинилася в темряві якраз вчасно — на Гарріс-авеню повільно в’їжджала поліцейська машина. Сирена була вимкнена, зате працювала блимавка, що забарвлювала сплячі будинки цієї частини Гарріс-авеню сплесками червоного і синього.
Ральф відклав бінокль і подався вперед у своєму кріслі, уважно спостерігаючи за тим, що відбувається. Серце часто билося в грудях, віддавало у скронях.
Патрульна
Двоє поліцейських у формі вийшли з авта і пішли по під’їзній доріжці до будинку, не звертаючи уваги на чоловіка, що спостерігає за ними крізь темне вікно другого поверху будинку на протилежному боці, так само як і на поблідлі золотаво-зелені відбитки слідів, на які вони ступали. Поліцейські зупинилися — певно, радилися, — і Ральф приклав бінокль до очей. Він був майже впевнений, що молодший — той самий, що разом із Джоном Лейдекером заарештовував Еда. Кнолл? Чи не так його звали?
— Ні, — пробурмотів Ральф. — Ні. Кріс Нелл. Або, може, Джесс Нелл.
Очевидно, Нелл і його напарник обговорювали щось серйозне — звичайно, набагато серйознішу проблему, ніж та, яку обговорювали лисі лікарі перед своїм відходом. Обговорення закінчилося тим, що поліцейські дістали зброю і піднялися — Нелл першим — на веранду будинку Мей Лочер. Нелл натиснув кнопку дзвінка, почекав, потім натиснув ще раз — довше, секунд п’ять. Вони почекали ще, потім і другий поліцейський, обійшовши Нелла, натиснув на кнопку.
«Можливо, йому краще дається Таємне Мистецтво Натискання Дзвінка», — подумав Ральф.
Нехай так, але цього разу техніка підвела. Ніхто не відчинив їм, і Ральфа це не здивувало. Навіть якщо не брати до уваги дивних лисих лікарів із ножицями, він сумнівався, що Мей Лочер узагалі вставала з постелі.
«Але якщо вона прикута до свого ліжка, виходить, у неї є компаньйон, хтось, хто подає їжу, доглядає за нею й так далі…»
Кріс Нелл — або, можливо, його звали Джесс — знову підійшов до дверей. Тепер, давши дзвінку спокій, він використав стару бах-бах-бах-відчиніть-іменем-закону техніку. Стукаючи кулаком лівої руки, у правій він і далі тримав пістолет, притиснувши його до холоші формених штанів.
Жахливе видіння, настільки ж яскраве й переконливе, як і аури, які він бачив, спалахнуло в голові Ральфа. Він побачив у постелі жінку з пластиковою кисневою маскою, що прикриває ніс і рот. Над маскою випнуті, осклянілі очі. А внизу горло, відкрите в широкій, рваній усмішці. Постільна білизна й нічна сорочка жінки залиті кров’ю. Неподалік на підлозі обличчям униз лежав труп ще однієї жінки — компаньйонки. На рожевому нічному халаті її не менше півдюжини колотих ран, завданих гострими ножицями лікаря № 1.1 Ральф знав: якщо відгорнути нічний халат і подивитися уважніше, одразу стане зрозуміло, що рани нагадують його власну.
Ральф спробував відігнати жахливе видіння. Але воно не минало. Він відчув тупий біль у долонях і помітив, як сильно стиснуті його кулаки, нігті впилися в долоню. Зусиллям волі Ральф розтиснув кулаки і поклав руки на коліна. Тепер його внутрішнє око бачило, що жінка в рожевому халаті ледь ворушиться — вона ще жива. Але, швидше за все, це протриває недовго. Майже напевно вона не дотягне до того моменту, коли ці два йолопи зважаться на що-небудь більш продуктивне, ніж топтання на веранді й почерговий стук у двері.